Псжеділом^ 9 листопад» 1970 р.
"НІИТТЯ І СЛОВО
Сторіии» 11
ІІавло ПОПОВИЧ
з
(Продовження)
Іван сидів і придивлявся з великим зацікавленням, як ті хлопці вміло обговорювали різні справи,-немов адвокати. А це ж його ровесники, всі українці. Правда, були між ними і старші, які вже живуть довше в Канаді і набули вже громадянство. Любо було подивитися, як всі гармонійно працюють, а головне не для свого зиску, а тільки тому, щоб допомогти другим. Таку роботу Іван схвалив, сподобав собі її і полюбив.
Мали вже розходитися^ як увійшла жінка, близька сусідка.
— Добрий день вам, люди добрі? — сказала повагом на привітання. —
Зайшла я до вас, бо знаю, що помагаєте бідним людям, хоч я вас всіх особисто не знаю. А от Мирона добре знаю, бо ми собі сусіди.
■ Добре, що зайшли, якщо маєте справу, — сказав Мирон. — Ми вас слухаємо. Прошу сідайте і розказуйте.
— Ми, як вам відомо, — Звернулась сусідка до Мирона, — маємо велику хату. Купили її за ліпших часів. То от тримаємо на ренті людей. Тепер € в мене жінка... Ще молода, має двох дітей. Чоловік її поїхав шукати роботу, а вона з дітьми голодує. Вже два дні з кімнати_не виходить, а діти плачуть: хочуть їсти. І за квартиру не платить вже два тижні. Та я нічого не кажу, бо знаю, що біла. Але ось дітей шкода, бо все плачуть і плачуть. То от, чи не могли б ви щось в цьому зарадити, допомогти?
— Як називається ця бідна жінка? — питається Мирон.
— То, бачите, таке, — ухиляючись від прямої відповіді; почала сусідка. -— Тї чоловік китаєць, а вона наша, з фармів. Пра-^ цювала дівчиною в ресторані, в якому і той китаєць працював. Був він до неї дуже ввічливий і добрий — от і покохалися, одружилися. А тепер біда, роботи нема. Та хіба тільки їм така біда? Та я тільки про неї, бідну, розповідаю вам, бо в п справі і прийшла до вас.
— Як її звати? — пов-
— Та ж Нетті... Нетті Чу-Лай. То якось так по чоловікові. Але в її прізвищі нема нічого чудного
ми ж всі люди. -
— Дякую, що_зайшли, розповіли і довіряєте нам цю, справу, — сказав Мирон. — Будьте певні, що зробимо все можливе, щоб цій бідній жінці з малими дітьми допомогти. Можете йти додому, а ми зараз там прийдемо.
— Добре, добре. Дякую. Я так і думала про вас і про вашу роботу, — зраділа сусідка. — То бувайте здорові!
— Цією справою ми кінчаємо наше засідання товариші, — сказав Мирон^ -шла. -
жінки беру на себе, а наш новин товариш Березний допоможе мені в цьому ділі.
— Та який з мене помічник? — Я нічого в таких справах не знаю, не відаю, — виправдувався Іван.
—> Нічого, товаришу.
коли сусідка вин-Справу цієї бідної
аби охота була, то знання легко набути. Давай от зараз за йдім вдво х до цієї нашої людини .і розвідаємо, як з нею справа мається. Тоді будемо знати, що треба робити, ^— сказав Мирон.
Члени екзекутиви розходилися. Одні пішли домів, а Мирон з Іваном звернули до хати сусідки, постукали в двері Нетті Чу-Лай. Двері відхилилися і на порозі стала хороша, , білява,. _ щупленька жінка, років коло двадцять шість. Очі в неї сипі, зволожені, розпухлі. . Видно було, що плакала пе-редтим.
— Ми в справі... Чи можна зайти? — запитав Мирон.
— Заходіть, прошу, — почувся ніжний голос молодої жінки.
в кімнаті було чистог Меблі доброї "якості. Видг но, куплені_були за кращих часів. Двоє дітей, хлопчик і Дівчинка, тулилися догмами і плакали. Були чисто зібрані, але впадало в очі, що виголоднілі.
— їсти хочу, — без ніякої церемонії, плачучи, просив старший хлопчик.
— Ти тут побудь, розпитай, що треба, а я зараз... — звернувся Іван до
торив запитання Мирон. товариша і зник за двер-
ма. Недалеко на розі двох вулиць була крамничка
с_поживчих товарів. Іван кинувся-^уди і сказав собі дати: хліб, молоко, масло, м'ясо, риє і ще дещо. Кра-мар-українець зразу здо-гадався, кому це все, і співчутливо запитав:
— А як там вона, бідна, з дітьми?
Іван відповів, що знав, заплатив за продукти і скоро подався назад. Діти, побачивши в Івана хліб і молоко, кинулися до нього, щоб присвоїтися з чужим, але добрим молодим чоловіком. Нетті, побачивши Івана з продуктами, тяжко вздихнула. І притому вимовила: *'Що ни робите? Чим я вам відплачуся?" Але краяла хліб, наливала дітям молоко. І перестерігала дітей, шоб пома.теньку їли. Та н сама взяла окраєць хліба і почала несміливо їсти. А сльози горохом котилися по її змарнілому лиці і свобідно падали на підлогу.
Іван вперше побачив у Канаді голодних дітей. І зараз пригадалося йому, його дитинство. Стало йому невимовно жаль цих дітей, трошки із скісними очима, але таких милих і дорогих для нього.
Мирон вже встиг розповісти місис Чу-Лай, що вони прийшли від Сусідських рад безробітних, щоб вибороти Д.ТЯ дітей реліф, але вона повинна піти з ними до завідуючих Релі-фовим комітетом в місті, а вони в двох з Іваном засвідчать,, що їй з дітьми потр^ібна допомога. Притім сказав, що ми вже багатьом допомогли і тут вдасться це зробити. В Канаді ніхто не повинен голодувати, бо збіжжя є повні елеватори, а худобу фармери збувають за пів-дармо. Тільки треба за все боротися.
Місис Чу-Лай на все погодилася. І попросила хлопців, щоб називали її по першім ім*ю — Нетті. Так буде ліпше і вільніше. На другий день вони підуть разом виборювати реліф, а дітей на час догляне господиня дому.
В канцелярії, де виборювалося для потребуючих реліф, було людно. Мирон розвідав, у котрій кімнаті і перед котрим у-рядовцем буде розглядатися їх справа, став у чергу 1 кивнув рукою до Нет-
ті й Івава. І втрьох вовя дожидали своєї черги на побачення з відповідним урядовцем.
Мирон попередив Нетті, щоб не нервувалася. Урядовці будуть давати їй багато запитань, на які треба відповідати.^ ^ Коли прийшла черга иа місис Чу-Лай, Мирон пояснив секретареві, що їхдва € сусіди цієї жінки з двома дітьми, яка потребує допомоги^ бо діти прими-рають з голоду. Про це вони посвідчать своїми підписами.
— Ваше ім'я і прізвище? — почав секретар, звертаючись до Нетті.
— Нетті Чу-Лай, ^ була відповідь.
— Скільки років?
— Двадцять шість.
— Заміжня? Якщо так,
то як довго?
—Так. Шість років.
— Працюєш?
— Тепер ні.
— Чоловік працює?
— Ні. Поїхав до Рід-жайни в пошуках за роботою.
— Ім'я і прізвище чоловіка та який він застарий?
— Лі Чу-Лай. Тридцять два роки.
— Він китаєць? —- Так.
— Ви громадянка Канади?
— Народжена в Канаді.
— Як довго живете у Вінніпегу?
— Вісім років.
— Звідки приїхали?
— З фармерської околиці Комарно.
— Там є ваші батьки?
— Так, вони там проживають.
— Імена батьків?
— Іван і Марія Гусак.
— Маєте тут дім?
— Ні, винаймаемо квартиру на дві кімнати.
— Скільки платите за "помешкання?
— Вже два тижні нічого не плачу, бо не маю грошей.
Нетті почала нервувати-ся, ставала зла, і Мирон поспішив заспокоїти її.
— Вік ваших дітей?
— Одному чотири, а другому два роки.
— Чим тепер живете?
— Вже-л-ри дні нічого не їли, аж ось цей сусід, показуючи нг Івана, — приніс дещо сьогодні. Сердечно йому дякую, — го-вооила крізь плач.
Було ще ряд запитань. Врешті секретар вказав бундючо на місце в документі, де має підписатися. Потім дав підписати свідкам.
— Тепер ідіть до того містера, що в окулярах, — показав пальцем.
Нетті забрала папери І
втрьох врри;, подались до. віказаного місця; Чекати
не довелось довго, бо було тільки дві жінки перед ним.
— Вам що? — з неприхованою пихою почав у-рядник.
— Ось іїапери. Бажаю допомоги.
І знову почались допити, немов вона когось у-била. І зновуМирон просив Нетті, щоб була терпелива.
Стратили й тут півгодини часу. Урядник дивився на папери, крутив носом, стукав олівцем по столі і нічого не діяв — не підписував.
— В чім справа? — не ритримав Мирон. — Ми з Іваном Березним свідки...
Урядник глянув; на свідків, щось зміркував і розмашисто підписав документ на отримання допомоги.
Йдіть до тамтого. столу,
— вказавши на нього рукою, — там вам видадуть все потрібне.
Всі троіб пустилися йти. Але Нетті, зупиняючи своїх свідків, мовила:
— Сердечно вам дякую за услуги. Теп€;р я сама буду далі справу проводити. Перейняла ваш досвід. Досить знущання! — Очі в неї горіли, випрямилась, стала мов не та особа. — Я знаю, чому мною крутять. Мій чоловік китаєць, і їм це не подобається. Не бійтеся, я тепер вже свого діб'юся. я також не з вчорашніх, хоч і молода: Підождіть тут, я зараз... — рвучко, підійшла до столу і подала у-рядовцеві підписаний документ.
Урядник наче змовився з іншими, що вже випитували Нетті, мав видати їй вавчері на харчові продукти до крамниці і молочарні, але почав крутити і щось и випитувати.
—• Там все написано, — вказуючи на папери, гостро відповіла Нетті.
— Хвилинку підождіть,
— проказав урядник, — я зараз покличу завідуючого реліфом, — і подався в двері до другої кімнати. ,
За хвилину вийшов_,ви-сокий, добре випашений старший чиновник. З його грізного погляду не можна було сподіватися чогось доброго" Тримав у руках папери й почав:
— Ви місис Чу-Лай? , _Так! — була коротка
відповідь.
— Здається,
вам буде
трудно дістати реліф, бо ви не є громадянка Кана-
ди.
(Продовження на 12 ст.)