Сторінка 8
ЖИТТЯ І СЛОВО'
Понеділок, 7 травня 1979 р.
Наше знайомство почалося в онтерійському .містечку Кенора—• недалеко Вінніпегу. Після
мітинг^^ Товариства допомоги визвольному рухові на Західній Україні в Українському Робітітчому Домі ми ходили пізно вночі вулицями міста і розмовляли про події на Західній Україні. Це було на початку 1930-х років. На нашій рідній землі далі іпалів польсько-панський терор, хоч ще не зажили рани страіпної "па-ііпфікації", переведеної
>тад населенням Східної Галичини військовими і
поліцейськими загонами.
Нас це дуже хвилювало і непокоїло, бо ж ми іце так недавно прибули до Канади, він 1928 року, а я — 1930 роі:у. Обидва ми вже брали участь у револ юційно-визвол ьнрму русі, належали до Українського Селянсько-Робіт-чйчого Соціалістичного Об'єднання (СельгРоб), тому нам були близькії-ми справи . "старого краю". >
Говорили ми і про події на Радянській Україні, які мали чималий відгомін у світі, особливо з самсгубс 1 вом народного комісара освіти Миколи Скрипника.
Хоч нас доля роз(^а-ла по різних містах Канади, бо скитались в пошуках праці, ми час до часу зустрічались, особливо ііа з'їздах українських робітничо - фармерських організацій — ТУРфДім або Тодовирназу. Зав'язалась дружба, яка зміцнювалась нашою спільною організаційною діяльністю на протязі багатьох років.
І ось Василеві Михайловичу Кокору 14 січня ' Минуло 70 років.
Пройшов рій за ці роки 'шмалий жи. гєвий шлях — від села Чехи (Бродів-ського району) до теперішнього місця замешкан-ня у Виндзорі.
Батько його був заріб-ником-теслярем. Однак важко було прокормити сім'ю на мізерні заробітки, виручені з майстрування возів, діжок, ступ. Довелось йому взимку вирушати в ліси і там тесати шпали, заготовляти матеріал на будову кораблів та мостів, який відправлявся у Німеччи-ігу. П'ятнадцятирічний Василь брав у руки топір і мандрував в Карпати або аж в Білорусь і разом з батьком тесав дерево. Таяп<д«ада<;їі ц^,.^}і^) ва діяльність.
О
ин З оагатьох
(З нагоди 70-річчя Василя Кокора)
На невеличкому гос-подаркггві залишалась мати Анна (з дому Мороз). Треба було доглянути сі м ю — з п'ятеро дітей (трьох Синів і двох дочок) . Василь був найстар-шою дитиною.
Василь закінчив сільську школу. Вчився добре і вчителі радили піс-лати його до Бродів, щоб здобути середню «^СВІту Однак Потрібно було дати 4—5 кірцІБ ішіч-ииіді. щоб й^го прийняли до гімназії, а в батька не досить було зерна для про-голіування сім'ї.
Чехи (тепер — Лугове) належали до прогресивних сіл, бо ще до війни там була читальня, а драматичний гурток влаштовував театральні постановки.
Під час першої світової БІйни значна частпііа жителів се. І а приневолена була евакуюватися в глиб Російської держави. Після війни багато молодих людей, які були в евакуації, повернулись до
села и
ІНКОЛИ
співали
"Інтернаціонал". В другій половині 1920-х років створився відділ Українського Селянсько-робітничого Соціалістичного Об'єднання (Сель-Роб). На передвиборчих мітингах у 1927-1928-х роках у селі виступали з промовами Кузьма Пелехатий, Кирило Вальницький, Пилип Лисецький і інші громадські діячі.
Кандидатом Сель-Роба до польського сейму з 55 Золочівської округи (до якої входили і Чехи) був Пилип Лисецький (відомий в Канаді — Пилип Лисеїц.). Василь Кокор з своїми молодими друзями ходив по довколишніх селах і агітував селян голосувати на сельробівсь-кого кандидата. На тих мітингах співали "Сміло.товариші,в ногу "Шалійте, шалійте, скажені кати", "Інтернаціонал".
В Чехах було тоді аж три драматичні гуртки: їх називали так, як польські
Пісні і»
сигаретки:: "перші "середні" і "кресові". Василь належав до бстанні^ого— "кресового" драматичного, гуртка. В селі був і духовий оркестр.
Але Василь Кокор, як і багато молодих хлопців
ЗЄ-"
>ачив, що в рідйо-
му краю для нього нема жодної надії на людське життя. тому вирішив влітку 1928 року виїхати до Канади. Було йом'у тоді 19 років.
Зупинився в Кенорі. Про це містечко у нього залишилось багато цікавих спогадів. Вік до нього повертався декілька разііі.
ВАСИЛЬ КОКОР
З Кенори виїхав у Західну Канаду на жнива. Це тоді був такий порядок: молодий український емігрант ставав до праці або на "екстра ген-ку", або виїздив на жнива. Правда, це ще було перед страшною економічною кризою, можна було ще дещо заробити, щоб з першої заробітної плати післати батькам на сплату "шифкарти".
Зі жнив він повернувся до Кенори і зразу ьклюмився в організацій-ііс жиїтя. Тут був Український Робітничий Дім і досить сильниі драматичним гурток. Йому доручили головну роль в п ссі ж. Б. Молі,сра "Ск\'-пар . .
Наступив осінньо-зимовий сезон і треба було шукати працю: робив на залізній дорозі або в лісі. В Кенорі пробув Майже 10 років і більшість часу провів при будові траси — Транс Кенеда Гайвей. Траса будувалась руками безробітних, фак^ тично невільників, за жорстокого панування мультимільйонера Р. Б. Беннета. Попри трасу були споруджеііі на відстані 5—10 миль табори, в яких перебували невіль-ішки, яким платили влітку по 5, а взимку ^ по 10 доларів. Кормили гнилими харчами.
Треба" завважити; що -попри Український РЙ^бі^-'»'
ничий Дім в Кенорі проходила залізна дорога. На дахах тя гарових вагонів густо сиділи безробітні, які мандрували від Атлантичного до Тихого океану, через простору Канаду, в пошуках праці. Серед них було чимало українських емігрантів. Частина їх зупинялась в Кенорі, переночовувала на ІІІ.І.ЮЗІ в УРД, зьідтн ііш.іа до невільничих та-
•Ор; 1 Одним словом —
і кр^іікькин Робітничиіі ДІМ \ Кенорі був відомий для багатьох-багатьох самітних (транзитних) безробітних різних національностей, які знаходили ТУТ прмтулок і горнятко гарячої кави.
Тоді ж почалась кампанія за організування безробітних в Реліф Кемп Воркерс Юніон. У Порт Артурі, Онт., сформувався Дистриктовий комітет РКВЮ. В Кенорі був підкомітет. Тоді Василеві Кокору доручили обов'язок: бути одним з таких організаторів. І йому довелось між Форт Вильям і Вінніпегом (450 миль) мандрувати пішки. Він ходив від табору до табору — через мочари, снігові кучу гурії, пробивався через скелі. Тоді ж він обморозив ноги. Хоч важкий це був обов'язок, однак він совісно і солідно виконував юнійне доручення , бо розумів, що тільки організованою бо^ рОтьоою безробітні зможуть поліпшити своє життя.
І сьогодні, коли їдеш цією гарною дорогою і любусшся краєвидалш, згадуєш, скільки при її будові було каліцтв, ба навіть,смертей наших людей — українських емігрантів.
Василь Кокор з приємністю згадує проведені роки в Кенорі серед хороших, чесних і щирих людей.
Пізно восени в 1939 році він переїхав до Торонто. Навесні одержав працю на залізній дорозі в ГемилтОні при сприянні свого односельця, сьогодні покійного, Юрія Мат-віїшина. В 1940 році працював при зборі тютюну в Делгай. Там зустрівся з Василем Хлипавкою (сьогодні живе на Радянській Україні). Поїхали до Лондону • (Оіп?вріо>. і,<хаМ; г[редбй&Ш^-* рестрраніх.:
Потім одержали робо-т\' на "екстра генку" і так добились до Веллан-лпу. Одного разу в неділю зайшли до Польського будинку в Кровленді, в яко-му відбувався мітинг. Розмовляли по-українськи. Мова ішіла про Товариство ім. Ів. Франка. Вони зразу відчули, що це прогресивна громада, яка говорила про створення сво-< ї організації. У тому часі діяльність ТУРФДІМ бу-:іа заборонена урядом.
Василь Кокор і Василь Хлипавка попросили слова і висловили свої дум-кїї про майбутню оргп"і-зацію в Кроьленді. Сг.\:с тоді збирали гроші на Червоний Хрест. Вони також жертвували 2 долари. Всіх грошей зібрали 72 долари. Там же створили Вор Ефорт Коммит-ті. Це вже був 1941 рік і гітлерівська Німеччина почала загарбницьку війну проти Радянського Союзу. Головою Комітету за посилення воєнних зу-. снль обрали Василя Кокора, секретарем Василя Хлипавку, а заступником голови —- Миколу Зенчука, відомого в Кровленді громадського діяча, місцевого каунсИлмена.
Але про присутність Василя Кокора в Кров-ленд довідалась Роял Ке-нейдіан Мавтнед Поліс і при казала йому "мельду-ватися" двічі на тиждень аж у Форт Ірі. Правда, після трьох таких "мель-дунків" його звільнили від цього "обов'язку". Тоді ж було створено в міс-иевості Українське Товариство допомоги Батьків-щині. Головою відділу обрано Василя Кокора. Він з приємністю згадує сім'ї Гуиьків, Петраченків і інших хороших велландсь-к и \ друзі в, з якими йому лоиелось працювати в Організації.
Деякий час він прашо-пав в Електрометал Ін-лустрі. На перший з'їзд Українського Товариства Допомоги Батьківщині, шо відбувся в 1942 році у Вінніпегу, Василь Кокор був делегатом від відділу з Велланд.
Скоро після того він пер>еїхав до Виндзору і тут живе посьогодні. Понад 35 років займає відповідальні пости в Товаристві Об'єднаних Українських Канадців і Робітничому Запомоговому Товаристві. Деякий час був членом Крайового Комітету Товариства Об'єднаних Українських Канадців. ■
