Понеділок, 7 вересня 1981 р
«ЖИТТЯ І СЛОВО»
СТОРІНКА 13
(продовження).
я купив ще одного бичка і спрягав його з коровою, ними витягали пеньки. Зимою возив дрова до містечка Божежур, 15 миль на південь від нас, де проходила залізниця. Там дрова продавав за безцін агентам, які ладу-вали (навантажували) їх у вагони і відсилали до Вінніпегу, де продавали торговцям дровами. (У тих роках майже всі палили і огрівали доми дровами). В тих перших роках ми з жінкою і дітьми кожного дня, навіть і в неділю, до пізньої ночі дуже тяжко працювали, бо згідно з угодою, треба було до трьох років мати ЗО акрів виробленої землі, щоб одержати право на власність гомстеду, що нам й вдалося зробити.
Коли я спитав Онищука, скільки акрів виробленої землі він має тепер, після фармування майже 12 років на цій фармі, то він знов з гіркотою відповів — «А бодай не казати».
Тих ЗО акрів землі, що ми обробили за перщі три роки, — говорив Онищук, — так і залишишися дотепер. Бо поки з жінкою були молоді і здорові, то й до роботи рвалися. І так за ті три роки доробилися, що я ще й досі не можу спини розігнути. А жінка моя сказала — нехай тобі цей ліс згорить, а я його не буду більще корчувати. Діти також не хотіли більше корчувати. Син підріс і пішов на заробітки, а дочки сказали, що вони може скоро поодружуються, то їм уже не треба фарми. А я рішив, що й мені також вже більше не треба розробляти фарму. Бо як буду ще більше корчувати, то й решту здоров'я втрачу. Та й так помаленько «ґаздуємо» на тім, що є. А як може котрась з дочок одружиться і зять схоче з нами мешкати, то тоді нехай собі корчує і обробляє більще.
Оце так здебільшого нашим першим українським поселенцям на гомстедах у перших роках фармувалося.
Зимою 1913-1914 років у Вінніпегу, як і через інші зими, було багато безробітних, Це переважно буди робітники, які працювали на сезо-нових роботах: коло різних будов у місті і ті, які виїжджали з міста на різні роботи і на зиму поверталися до Вінніпегу. Це було звичайне явище. Кожний спо- ' дівався, що прийде весна — прийде й робота. Але як пріійшла весна 1914 року, то ні будівельних, ні ніяких інших-роботів не гіринівсла. Мортгеджові компанії пере- _ стали позичати гроші наї різні будови і це стало сигналом, що прийшла економічна криза. Спочатку виглядалоі
ТЕОФАН БАБІЄНКО, ВІННІПЕГ, МАН.
Спогади про піонерські роки
що тільки будівельні підприємства терпіли від кризи, але скоро виявилось, що криза далеко глибша, бо й інші підприємства відправляли робітників і майже ніде не приймали до праці нових. Люди налякалися. Скрізь було тільки й мови: «Прий--шла криза, безробіття, голод».
Тисячі безробітних ходили вулицями міста, деякі йшли на фарми, гадали, може десь хоч за харчі знайдуть працю, але й фармери нікого не наймали. Багато робітників, які не мали заощаджень, мусіли терпіти й голод, й холод. Тоді допомоги від уряду для голодних безробітних не було ніякої. Безробітні пробували організовано боротись за допомогу від уряду, але нічого не вибороли. Скликали мітинги безробітних і домагалися — «Ми хочемо праці, або хліба».
26 травня безробітні хотіли влаштувати протестаційний похід вулицями міста, але на них напала поліція, декого побила і заборонила похід. Наприкінці липня, коли вибухнула перша світова війна, дехто думав, що вона принесе й роботу, але цього не сталось, криза тривала далі. Лише почали вербувати молодих хлопців до армії, багато молодих безробітних вступали до армії.
Мені також приходилось досить прикро, але до армії я не записався. Я гадав, що не маю за що і за кого воювати. Якось дотягнув до жнив. Того літа був досить добрий урожай, на жнивах я заробив трохи грошей, що вистачили на зиму бодай бідно прохарчуватись. Але як прийшла весна 1915 року, то прийшлося дуже гірко. Весна 1915 року була набагато гіршою, ніж 1914 року. Багато безробітних, які мали невеликі заощадження, за рік витратили їх і опинилися в безвихідному становищі. Багато людей доходили до рюз-пуки і ладні були пускатися на все.
19 квітня, біля Ситі голлу (міської ратуші) у Вінніпегу зібрались близько 8 тисяч безробітних, щоб задемон-струвати Перед міським урядом проти-свого жахливого становище..До них прилучилися ще кілька сот безробітних з Транскони (передмістя Вінніпегу). Безробітні послали делегацію до мера міста, але її не впустили до будинку. А у відповідь «батьки міста» прислали багато поліції, яка заарештувадіа провідників, багатьох безробітних побила і ^50зігнала демонстрацію.
21 квітня комітет безробітних помістив в українській робітничій газеті «Робочий
Народ» відозву^о безробітних, в якій говорилось про страшні наслідки безробіття і байдуже ставлення уряду і багатих підприємців. На другий день, 22 квітня, на площі коло ріки Ред і вулиці Барбер зібралось багато тисяч народу, а потім довгим походом пішли до Манітобсь-кого парламенту. Мені було доручено порахувати, скільки людей було в поході. Я нарахував близько 15 тисяч, але н^ площу коло парламенту прийшло набагато більше. Вся велика площа була заповнена безробітними. Тодішній прем'єр Манітоби Роблін прийняв делегацію і обіцяв дати допомогу для безробітних.
Скоро після цієї демонстрації уряд провінції Манітоби вирішив видавати бодай бідненьку допомогу. Сімейним безробітним видавали квитки, за які в крамницях можна було набути харчові продукти, але в обмеженій кількості. Для самітних безробітних видавали квитки на їжу, але це була бідна допомога. Треба було стояти в довгій черзі, щоб одержати кілька квитків, а після цього знову треба було стояти в черзі, щоб одержати миску супу, або якоїсь каші.
Це, мабуть, була найтяжча для бідних людей весна за всі роки мого життя в Канаді.
Перед першою світовою війною тодішні володарі світу мабуть передбачали неминучість війни, і в Канаді було вирішено провести залізну дорогу від середньої хліборобської Канади до Гудзонської затоки, звідки можна на пароплавах, через північний Атлантичний океан під час війни безпечніше і дешевше доставляти з Канади до Європи, головно до Англії, різні товари, головно харчові продукти.
Весною 1915 року по цілій Канаді шаліло страшне безробіття, а на прокладання залізниці потрібно було досить робітників. І зі. всіх кінців Канади ринули до міста Ді Пес в Північній Манітобі з надією, що ^ам одержать якусь роботу. Ті, хто мав гроші, їхали поїздами, а хто не мав грошей, пробували туди добиратись «зайцями», або пішки. Я також був одним з тих, хто задумав якось дістатись туди, звичайно, «зайцем», або пішки. Від Вінніпегу до Ді Пес, звідки починалось прокладання нової залізниці, було понад 500 Миль.^А з Ді Пес може до 200 або й більше миль ті5еба було йти пішки шукати роботи. Це досить далека дорога, в дорозі треба щось
їсти. Та ще й не відомо, чи буде там якась робота. Небезпечно пускатись в таку далеку і нйнану дорогу зовсім без грошей.
Я умовив двох своїх односельців, які мали ще трохи грошей, і ми втрьох пустились з Вінніпегу в дорогу, у дорозі ми мали кілька неприємних пригод, але якось добрались до міста Давфін. Від Давфін ми вирішили зловити товарний поїзд. Розвідали, коли буде йти поїзд. У відповідному місці в лісі засіли і чекали на нього. Один з моїх товаришів вже був старших років і повільний, а другий, хоч був молодший, але також не був дуже спритний, щоб скоро вчепитись до поїзда. Я боявся, щоб котрийсь з них, або й обидва, не залишилися без мене, бо не тільки у них були гроші, а в мене нічого не було, але вони обидва не знали, де треба буде злазити, бо в містечку Годсон Бей Джонк-шін треба було пересісти на іншу залізничну вітку, котра йде до Ді Пес. Вони могли б заїхати і не знати куди. Як прийшов поїзд, то я трохи затримався, бо хотів бачити, чи вони почіпляються. Коло вантажних вагонів при кінці є залізні драбини від низу до верха вагону, за них досить Легко вхопитись і можна вилізти або на верх вагона, або переступити між вагони, де досить вигідно стояти на зчепленнях і їхати.
Мої супутники без труднощів почіплялися до високих вантажних вагонів і скоро перелізли між вагони, так що вони не бачили, що сталося зі мною. Після того, як я був певний, що вони вчепились вагона, я теж хотів вчепитися, але вже не йшли високі вагони, а йшли вагони-платформи, які були навантажені якимись знаряддями. Не маючи досвіду, як вилізти на платформу, я подумав, що їхати на такому вагоні буде добре, бо можна буде сховатись між тим знаряддям, яким вони були навантажені. Я вхопився за щабель, що є нижче платформи, але не міг ніяк вискочити на платформу, бо вона досить висока від землі, а на платформі нема за що вхопитись, щоб вилізти наверх. І я опинився в скрутному становищі. Тримаюся за щабель і біжу разом з поїздом і різними способами пробую вскочити на платформу, але це мені ніяк не вдається. А поїзд тим часом набирає ходу, і я вже не біжу, а лечу. Нарешті я зрозумів , що всГ мої зусилля даремні, бо я на платформу
не вскочу. .Поїзд вже йшов повним ходом, але вже не було часу більше думати. Я пустивсь, відхилив голову на бік і плечем кинувся до землі. Мною так здорово кинуло, що в одну мить мої ноги опинилися на рейці, між передніми і задніми колесами вагона, але в ту ж саму мить я інстинктивно відкинув ноги з рейки на бік. Колеса поїзда тільки прошуміли попри мене. Не знаю, як це сталося, але я залишився живим і непокаліченим.
Опам'ятався аж тоді, коли пройшов повз мене останній вагон поїзду. Я дуже злякався і чомусь довго лежав на місці, наче боявся вставати. А коли встав, відійшов трохи від колії, сів на пагорбку і став роздумувати про те, що сталося, про своє життя і долю. І хоч я до того часу вже багато набілився, пережив багато всякого нещастя, мені не раз здавалось, що я вже досить загартований, а все-таки не витримав і гірко заплакав.
Згадав про товаришів. Де ж вони тепер? І як я буду жити без цента? Шкода було їх і себе. Що ж мені тепер робити? Подумав і вирішив йти пішки вперед. Зайшов до містечка Сифтон, зустрівся з українськими людьми, котрі жили в тому містечку і околиці. Хоч я був голодний, але жебрати не відважився. Довідався, що ніякий поїзд не буде йти того дня, то й вирішив іти пішки далі.
Пройшов ще миль із п'ять, бачу, протікає , Невеличка річка. А сонце прифіло і так гарно виблискує у воді, що мене скортіло посидіти над річкою, трохи відпочити і вмитися свіжою водою, бо не вмивався ще з Вінніпегу. Відійшов я трохи від залізниці, сів біля річки на траві і почав роздумувати про своє життя, свою долю: невже мені прийдеться так вічно блукати без роботи, голодному, обдертому, без теплого притулку? Що ж буде далі? Який буде цьому кінець? Чи варто жити? Я дивився на воду і мені налетіли такі страшні думки, що я аж злякався. Я знову глянув на сонце, на блискучу річісу, на верболози, які почали розпускатися. Все це нагадувало мені життя, відродження. Варто жити, — подумав я, — я ж молодий. Може так не буде вічно. Можливо колись і для мене прийде свого роду відродження. Світ такий гарний і чарівний. Тільки живи. А за ліпше життя треба боротись. Після тих думок, я вирішив скласти вірші=^ «Думи над водою».
(далі буде).