< І < >гіі ік л І;
З ЖИТТЯ НА РІДНІЙ ЗЕ
І. т
Піїїііпиі .Мям ПІппілтіїиі
Р''п;и',иі«      )Ь ч ' іч   і   < Ч(^н:^^
( попит і-( п    НА . рілмг м(мС> Ч( п 1 14    1       пі іі пі;імгчііп ііп> 1->окопт» чсгріп\і<-> %НЛ 110 мре (Оппй ()іонп <<>Киі 14 і < аоп;і>^ І  П(>пп?<г пя пі/іиормгПчч
поропп тят м   Гп^(лм ііо(ип;ио
^Ц)4. Л г\ 1 , \ 1^іи?ппег\ . жеріпуїо ІчЯ'І пп м\ іей Іпяиа Фряпкя
Д(і 84 річчя піп лия М(М о і^ароджсния я написап к^ірілкі
ЛІТОТ али я 1 (ліо, ПІР я гтсіх'м<іпз. Піхмпу {хлакмігр і^алрукуваї и ці моГ спогади н гаїсті. І Іс 6у;іс  пслпка   пам'яі ка . лля
мспс.
З дружнім припічом
Василь Стефликж:
СПОГАДИ
Народився я 2 вер>ссня 1898 року в Стенятнні Сокаль-ського повіту на Львівщнні. В родині було нас семеро:' родичі, дві сестри і три брати. Між братами я був наймолодший, Павло був середущий, а Іван — найстарший. Переживали ми нестатки і різні труднощі. До школи ходив я три роки.
Навесні 1913 року я виїхав до Німеччини на заробітки. Довго там не був, бо коли в 1914 році вибухла перша світова війна, моя робота п рй п и н и л ас я і я п о верн у вся додому (Підприємець, в якого я прашовав, плекав саджанці різних дерев, і розсилав по ; світі). ■
- Старших МОЇХ братів австрійські власті забрали на війну. Сестри повиходили заміж, а вдома залишилися тато н мама.
Село моє було близько границі царської Росії. Війна почалася тим,; що російські війська перейшли границю, а австрійські відступили. Одні зупинилися коло Перемишля, а другі відступали далі на захід. В 1915 році австрійці почали наступ, прийшли у наші сторони, а звідти пішли на Волинь аж зй місто Дубно.
Коли .мені сповнилося 18 років, мене і всіх други.х таких, як я, австрійці забрали до війська, призначили до 90 регіменту. Кадра його була на Чехах. Після муштри в тій кадрі мене призначили на італійський фронт. На фротні я зістав ранений. У госпіталі я довідався, що мій брат Павло, який з братом Іваном був приділений до ЗО регіменту, зістав убитий.
Коли я вилікувався з. ран у госпіталі, я мав знов увертатися на італійський фронт. Був уже навіть призначений до батальйону в кадрі. Жов-
111) >И (»г1 І П іІ.іЬ >П\     ІІ.  І ;« 1п І!і.>РГ
('><*>м\ и іпр\и;иіііч. < и іі.пі .мг|>( ппт<и 1 к (>п;птмп пі іюптпямп .
■Л Ті     Ч» р.  1     І Г.    П П >    П .4    |->(>і ІіГ І 1.1. оМ\  сЬроч 1 і і п пі 'ПІ< Г'^і ІІ іаіИп чп пгтпїіі і ЧМІІП1.    ^ та Д" паМ, пп"" 'і ам \т«' " і ріппт і 1 І> ііапі па І а п.іЬіп пі римат» іппіг пі>п ПІ амсп п я      "і л а тип а г\ід .Да'^и нам леї піс пГ>муп дп]ппампя і ^пичаТ^пі чсіЧ'пикп Припоюдп пас гпгЛьпопа, а ті Пьпс>па   до   ІЦприя. Зпідги ^п^   піпідп   до побдиськоіо сслд В ссді буп лаіср, п яком\ пс]"»сбутяали гі, які попсрі али-ся 1 російського полону. їх ло мас не пускали, бо як ми піІпіГпс лотяілалмся.ці бувші полонені б\ли проти війни.
Нас почали п.анча ги нового в(Х"нного ремесла — як боротися проти партизанів. Трохи повчили і пс^везли нас на Чеір-нівців, а звідти —^ в Бесса-рабію. Остаточно ми опинилися в Херсонщині на Україні — в селі, яке тоді називали Більша Деревня. Тут ми отримали розказ, щоб поодинці і без зброї не виходити з Лагера.
Одного дня компанія, до якої я належав, дістала наказ перейти До недалекого села. Заквартирувались ми в тому селі в маєтках багатого поміщика, який кудись утік. Палаци його гарні, просторі, але вікна повибивані. Що можна було взяти з палаців і господарки, селяни забрали. Лишилося кілька волів і коней. Нашим завданням було піти до тих селян із зброєю в руках і відібрати від них все, що могло бути панським.
Прийшли жнива, і ми дістали другу роботу: виганяти селян на панськз лани збирати хліб. Після молочення зерно вивезли під ескортом до міста. Звідти воно пішло до Австро-Угорщини і Німеччини.
По жнивах наші підрозділи стягнули до Єлисавет-града, перейменованого в 1939 році на Кіровоград. Ішли ми до того міста цілий день. Цуг, до якого я був призначений, мав вартувати коло тюрми за містом. Тюрма була обведена мурами, із залізною брамою при вході на подвір'я, В будках на тих мурах сиділи вартові з нашого пугу. Я сторожив всередині тюрми, на третьому . поверсі. Кожний жовнір мав наказ не дозволити в'язням дивитися у вікно. За негіо-* слух відійти від вікна в'язень .міг Заплатити життя.м. Вартових за це не тільки що не карали, а й нагороджували відпусткою. Не раз то один, ' то другий віязень пробував зі мною говорити. «Чому, ви, кажуть вони, не кидаєте зброї і не вертаєтеся у свої
|-ч пп   ( 1 пр.мт"   \ іҐ^а Цп и< ііігигг.   іпп   і \ 1 р<тіпиппія. чі(Пі пії пг п < п ді   1 мапм гп'^^> М   пг   роплііп.   прп   я І» \ піп ргпопоіМ'о     іі'>порімь   ' Ми (л\чп піліпііхлі-іліопапі. пк'» п'Я1ТП крмміпачьминп. ^дочпппі. яким тепер іаГ>оромя»оі І, !іо днпп 1 пгя \ пікпо. Піапіпіе я допідапсч. іпо пе подітпчпі п'яяпі. ^апі-'оІ орепі дії поїдем геїд-мапом Скоропадським, пасі апопдсипм у Кис ві каП дсріпськсіїо Німсччит^іо.
За якийсь час нашу варі у коло тюрми замінили маляри. а ми пішли тримати варту на паровозне депо. Мали ми наказ бсрсіттт паровози, щоб їл ніхто без спеціального дозволу не брав і не організував поїзда на вивіз кудись якогось добра, бо все тут накопичене добро належало німцям і автрійиям.
Одного дня вартую за паровозному депо та й своє думаю.   До   мене підходять жінки з дітьми та й плачуть, просять, щоб я їм дозволив . узяти з купи по кілька грудок вугілля, бо не мають чим вдома загріти кип'ятку. Я подумав-подумав та й кажу: беріть, але швидко забирайтеся звідси. Одні пішли — другі прийшли. І що мені робити? А в місті йде перестрілка. Хто стріляє і на кого — ніхто не знає. Стрілянина повторюється,  частішає.  Що воно таке? Чи то не ота революція іде  містом,  про  яку мені говорив Скоропадського в'язень?- Приходжу до висновку, що в місті завелися великі безпорядки. І то такі, що одні на одних стріляють.
То хіба ж мені в такому разі треба вартувати паровозів? Залишаю своє місце на варті і йду на вартовню. Вартові, які там були, збираються йти до казарми, де стоїть наша компанія і інші підрозділи війська. В казармі жовніри збираються, щоб виїхати з Єлисаветграду, а звідти — дорога одна: на захід. Був час, що австрійські і німецькі війська перлися на схід, а тепер їм дорога простелилася у відворотну сторону. І що то воно діється на світі божому?
Наші офіцери, яким було Дуже спішно вертатися на захід, кинулися до паровозного депо, щоб захопити паровоз, призбіфати до нього вагонів і гайда у свояеи. Заходимо другого дня вранці в паровозне депо, а там порожньо — нема ані одного паровоза. І що ж тепер буде? Кинулися сюди,.туди, назво-лікали порожніх вантажних вагонів, інші захопили в магазині дещо з провіантів, причепили все те до старого паровоза, який працював тільки в депо, піднайшли машиніста
і    П\і  ТПЧТПЯ   П    П<>ррІ \      1 1|^П
'і\а'пч п«> ^<,Мгрипт<и Мппп* тііі 1 і йпі іл помічтппі аж іріа м\ І пр»>( яі !-, тпо<^ ї> ппіь 1ПІ ти! Іртп'^пппі І. _<а^іе*помь ?пі і,п \>и< прохання
11" ЖМериіпіі   ми дістаїти ІП1П01 о маппт!ті( т а т а іппіий пароро ? .Дадьитп дорога по всладтас па Водочітгьк і Тер попідь. Офіцери намагалися до Кот^сля. а дпідіи ло Ь^чч;! Литовська і Варшави.  А де на тих лорога> буди тторуП новані мости — їхати тули не можна. Прибуваємо ло Волочиська.   Січовий стрілець лав сигнал і висірілив з рушниці три рази. Потім другий стрілець зробив тс саме. Наш поїзд зійшов на бічну треку. Офіцери дали накож позіскакувати з вагонів, прилягти між колесами і відкрити вогонь по стрільцях.   Фельдфебель   не послухався, зарився в сіно, на якому ми спали. Це саме зробив і я. З «відкритим вогнем» між колесами вагонів не вийшло нічого. Офіцери передумали і дали наказ здаватися. І всі повискакували -до вагонів. До нас наблизилися стрільці з криком: «Кидайте крісн!» Всі радо позбулися зброї. І офіцери здали свої револьвери.
З ВолочисЬка ми перейшли пішки через міст на Збручі до Підволочиська. Звідти ми поїхали поїздом до Тернополя. З Тернополя вояки і офіцери польської народності поїхали до Стрия, а нас кілька і фельдфебель подалися пішки додому. Добилися до Красного, а звідти — до
ми заночували.
Коли я вранці пробудився, то вже коло мене не було нікого. Пішли вони у свої сторони, навіть не розбудили мене. Встав я з своєї лежанки і оглядаю подвір'я. Бачу, йде жінка і несе молоко. Я попросив молока, бо був голодний. Вона не відмовила. За це я їй подарував свою довдру — ві йськове накривало до спання. Жінка щиро подякувала мені за дарунок — і ми розійшлися.
у йду далі. Минув Ка.мінку Струмілову. Починає вечоріти. За мною йдуть чоловік і жінка. Звільняю хід, щоб здігнали мене. Коли ми зрі-нялися в ході, то жінка, побачивши мене перетомленого і голодного, розплакалась. Запиталася, чи я не бачив ї"ї сина, який був на італійськім фронті. Я відповів, що йду не з того фронту.
в тих людей я зандчував. Поки добився на свою Со-кальщину, то прийшов додому ледве теплий. Для родичів я приніс велику радість. Через кілька днів я заслаб на тиф. А коли виздоровів.
л*гпі- їаГ>ради до Л і<рпїм< і.і'пі іадипької армії і пі* папи п;« ()>рпи т Ті о до (і ч V І рппіп І Цярчж ПпДякіг Пп( т чттатп 1 І. і поги ітаю т ь Кіетті ю дто м\м д^'^і Іачепида п(>па мі'іто піпл р\к\ Гапу т'.'ті»<отхл то \ гог ТТІ1 а ді п < "окаді,
Подяктт далі па* І уттают т> Ми відсі упагмо аж до Ьор іпепа. Я іие іте видікувапся під пораттснпя, а і у г шфоаиа іарячіса іточитта^ мене мучиш. Нас, хворих, кинсіїо на поталу. Прийпгди війська ганської Польщі і забрали Пас у полон. З Борщеваллали нас пішки аж до Чорткова. А як.вони зн\тщалися над нами, то навіть страшно подумати. Тяжко повірити, щоб людина так над людиною знуиіалася.
З Чорткова повезли нас у вантажних вагонах, як товар, до ПеремипГля. Через кілька днів — знову на поїзд і повезли нас до Брест-Л итовська. Там чекали на нас бараки.
їсти нічого не давали. За кілька днів трава коло бараків вкрилася трупами; Молоді наші хлопці, які не були загартовані в австрійській армії, то падали як мухи від отрути. Кинулася якась слабість, то з кожного гнало аж до крові. І так вмирали ті, що кривавилися. Трупи ми вивозили ночами за кріпость і скидали у великі ями, які відтак засипали землею.
Я нічого не видумую, але пишу так, як воно було. Це можуть потвердити ті стрільці У ТА, які ще,живуть (хочеться вірити, що деякі з них ще живуть).
в тих бараках ми зимували. Навесні всіх тих, хто залишився живий, кати панської Польщі вивезли до Вадовіц. Там я перебув майже рік і зістав 'звільнений. З того часу минуло багато років, але тих бараків у Брест-Литовську, в якому ми, полонені УГА, перебували, не можу забути. Я ще й нині дивуюся, що не всі ми тоді опинилися , у спільних мопідах коло Брест-Литовської' фортеці. Дивно мені, що людина так багато може витерпіти і залишитися живою.
Коли я вернувся з Вадовіц додому, то польські пани зо-бов' язали мене зголошуватися до поліції кожного дня. Постерунок поліції знаходився в Перетоках. Зайдеш туди, то поліцаї заставлять тебе різати дрова кілька годин.
Час ішов, Я набирався сил і знайшов собі роботу —■ вантажити дубові колоди до за-лізничих вагонів. Працював і на інших підприємствах. З плином часу я одружився з Анною Ліп'янкою — дівчиною, яка народилася в тому самому селі, що і я (вона по-
(Докінчення на 13-ій ст.)
^4
й
4-І
щ