Понеділок, зо березнії 1987 р
«ЖИТТЯ І СЛОВО»
СТОРІНКА 5
НЕБИЛІВ УЧОРА Й НИНІ
На Підгір'ї золота осінь.
Навіть Чорний ліс листом позолотів, побагровів, почервонів, і смерековий ізма-рагд зробився теплим і ніжним.
З Івано-Франківська і ЧЄ-, рез Росільну, де є ще та соляна криниця, з якої брали ропу двадцять четверо сіл (тепер то тільки пам'ятка для мого покоління), їду до Небилова, що над Лімни^ цею. Довідуюсь, що бистру й неспокійну ріку Лімницю називали колись - Василява, а потім іменували Чвою. Розповідають, що буцімто небилівці жили у Сваричеві поблизу Рожнятова, згодом пересварились, і частина села перейщла сюди, за Лімницю. Але є ще старіша легенда — про те, що золото-ординці мали у Перегінську свій брід, через який переганяли бранців. Тут і погромлено зайд хана Батия; їм не вдалося перебратися через Лімницю і знищити село, яке дістало ймення Небилів.
«Не пей горівку — пей пе-во, бо горівка — бредьГ». Отак кепкують над небилів-цями та перегінцями, які досі зберегли свою дивну говірку.
Так, мабуть, кепкували колись з Івана Пилипіва та Василя Ілиняка, які далекого 1891 року зважилися лишити рідні села (перщий — Небилів, а другий ^Слободу Небилівську) й поїхали в світ за очі, куди й ворон кості не донесе, до якоїсь Канади, що в Гамериці, як говорили тоді на Бойківщині: Два відважні бойки — Іван Пилипів та Василь Ілиняк, якого ще називають Єлиняком там, у Канаді, де скоро відзначатиметься сторіччя від початку трудової української еміграції. Вони першими покинули свою Галичину, де голод зазирав до курних хат, яких було тої 1 так багато.
Є при ювідка така: голодний, як церковна миша. Мені здається, що саме у Неби-лові, народилася вона, де всі навколишні ліси та найкращі землі з незапам'ятних часів належали греко-като-лицькій метрополії, тобто церкві та австро-угорській короні, згодом і польсько-швейцарській фірмі Й. Ф. Глезінгера. Були й багатії, як ось Патрій з Перегінсько-го, що за Лімницею. Нині Перегінське — найбільше селище в області. Більше п'ятнадцяти тисяч осіб проживає тут. Сваричів уже давно злився 3. ним, але в селі є своя сільрада, й підпорядковані їй Слобода Небилівська, Сливки й невеличке сільце Лова-ги.
Відтоді, як перестали існувати в селах канцелярії та гміни, а стала управою сіль-
ська Рада народних депутатів, різко змінилося життя в Небилові (Рожнятівського району Івано-Франківської області). Радянська влада встановлена тут, як і всюди в краї, у вересні 1939 року. Тієї ж осені возз'єдналися західноукраїнські землі з Радянською Україною в єдиній державі. Впали кордони на Збручі, а скоро й на Черемоші та на Карпатах. Цей день наближували своєю боротьбою такі, як Микола Римар — батько теперішнього голови Небилівської сільради Йосипа Римара. З кабінету Йосипа Римара (він на другому поверсі будівлі, що в центрі Небилова) добре видно заасфальтовану вулицю села та добротні ЇТ будинки з новими дахами. Дворів у Небилові 739, а в усіх селах, що належать до сільради, — 1363. Не тільки зовні гарні ці села, але й духом та міццю славляться. У Небилові проживає 3,309 осіб, а у Слободі — 530. Народжуються тут здорові діти, з шести років вчаться у школах, по закінченні їх, хто хоче, продовжує освіту у професійно-технічному училищі або ж технікумі, вищому учбовому закладі. Дітей шкільного віку на території сільради десь більше 8001 Понад 150 неби-лівців здобули вже вищу освіту. Володимир Вагилевич, наприклад і кандидат медичних наук і викладає в Івано-Франківському медичному інституті. Викладачем Івано-Франківсіїкого інституту нафти та газу працює неби-лівець Ярослав Соломчук. Лікарями стали троє Миго-вичів — два Василі та Галина, а також Богдан Олексій, учительками — Ольга Пилипів та Ганна Магулій. Ігор Котик, що учителює в Калуші, ще й вірші пише, друкує в газетах. Був у Небилові дуже обдарований поет Йосип Мошура, та його розстріляли гітлерівці 1942 року, коли десятки жителів села були виморені голодом і дітей довелося відправляти на Поділля, де легше було знайти ложку страви. Люди тут знають, яке то страшне лихо війна і яке добро — мир.
Голова сільради розказав мені і про Василя Вагилеви^ ча, родича Івана Пилипова, який теж здобув вищу освіту і тепер пише листи до села із Сумщини, де працює на нафтопромислах. Нафтовиків тут багато, бо ж колись і в Слободі Небилівській був нафтопромисел, та вичерпали нафту капіталісти-проми-словці.
Голова сільради Йосип І*и-мар за фахом учитель. Г тепер ще має уроки в школі. І попередниця Його Ольга Винник теж педагог, але ба-
гато років очолювала небилівську громаду ^ головувала. Тепер вона знову в школі, викладає українську мову та літературу, весела й привітна, якою і повинна бути вчителька. Добре пам'ятає вона, як приїжджав до Небилова син першого українця в Канаді — Василь Пилипів син Івана, Мав уже 82 роки, коли загостив до села. А виїхав з батьком десятирічним хлопчиком.
— Приїхав він разом з ві-
домим канадським журналістом Петром Кравчуком^ — згадує Ольга, г-Села не впізнав, а поле впізнав і навіть давню межу показував. І впізнав грушку-дичку^ що якимось чудом вціліла там, де народився Василь Пилипів. Він тоді підняв із землі одну, з'їв її і сказав: «Ви знаєте? То та сама грушка, що я її лишив». Обійняв і поцілував дерево, яке посадив у Небилові його батько. Та грушка й тепер росте, вона для нас як реліквія. Василь Пилипів не міг очам своїм повірити, що люди тепер живуть не так, як колись тут жили. Тоді ходив він і на цвинтар, і родичів провідував. Пилипівих у Небилові багато. Не менше й Ілиняків є у Слободі Небилівській.
Вчителька розповідає, як працюючи головою сільради, дістала листа від Ганни Татарчук з Едмонтона, як відповіла їй. Той її лист і став ниточкою зв'язку з Пи-липівим, бо ж дві світової війни багато людей понищили, багато зв'язків порвали. Тим, що полягли смертю хоробрих у Великій Вітчизняній війні (1941-1945 рр.), встановлено в центрі Небилова нам'ятник. Стоїть тут солдат у повен ріст^ тримаючи на долонях меч-оберегу. Шанує село ветеранів війни, таких, як колишні фронтовики Федір Фединяк, Йосип Пилипів, Роман Шевченко, Федір Андрейчук та Василь Костюк.
Мирній праці в селі намагалися зашкодити у повоєнні роки бандерівці. Вони вбили першого голову сільради Івана Зіняка та Мирославу Пилипів, яка пішла працювати на лісокомбінат до Перегін-ська і вступила там до комсомолу. Та марними виявилися спроби ворогів стати на заваді будівництву нового життя.
Разом з головою сільради ми пішли Небиловим, над яким стояло тепле жовтневе сонце. Так само, як і сонце* світили яблука з садів і всі дерева, що напилися тепла і що оповилися в срібло та золото бабиного літа. .
Ні/не до Канади на заробітки їздять нині земляки
В музичному залі "Квіти Карпат", спорудженого на кошти Надвірнянського лісокомбінату. Вихователька І. Новосад готує дітей до концерту.
Молодіють вулиці Києва
Почалась реконструкція центрального проспекту столиці України -т Хрещатика, передбачена новим Генеральним планом розвитку міста на період до Ш)5 року. Перебудови зазнає цілий квартал, але фасади ряду його будинків зовні залишаться майже такими ж, як і раніше, — архітектори вирішили зберегти вигляд споруд, що визначають спеціальний колорит вулиці.
Усе нове, що зведуть на Хрещатику, за своєю стилістикою, образним ладом органічно поєднуватиметься зі старими будинками і спорудами останніх десятиріч. Такий підхід до реконструкції характерний не тільки для головної магістралі, а усієї історичної частини Києва, тих вулиць, які надають місту з півторатисячолітньою історією його своєрідної краси.
У розробці нового Генерального плану брали участь близько 40 наукових і проектних установ. Особливу увагу
спеціалісти приділили забудові та реконструкції історичного центру міста. Було складено докладний перелік усіх об'єктів, що заслугову-^ ють уваги з точки зору культурної й архітектурної спадщини. З назвами київських вулиць асоціюються сотні імен видатних політичних і громадських діячів, полководців, вчених, письменників. Цей незвичайний «ре-єстр>>. Л10ДІЙ та імен багато в чому допоміг визначити, що саме слід зберегти при перебудові окремих районів.
Реконструкція київських вулиць має також важливий соціальний аспекТі В основному зносяться тільки старі будинки, що не відповідають сучасним вимогам комфорту. Житло, яке вирішено зберегти .підлягає докорінній реконструкції й повд>нен-ню власникам. '
Новий Генеральний план розвитку Києва передбачає поширити статус пам'ятки архітектури і на ряд кращих, найбільш талановитих споруді навіть цілих кварталів.
Івана Пилипова та Василя Ілиняка, а спроможні допомогти й іншим, якщо б хтось потребував цього. Василь Стефаник свого часу писав, що не годна земля вже стільки люду вдержати, а нині ми бачимо, що та ж сама небилівська земля держить на^ багато більше людей, ніж колись, і набагато краще живуть ці нові люди, ніж жили їхні, не такі вже й далекі предки.
Прощаючись із селом, я оглянув його новобудови. Ось два чотириквартирні будинки для вчителів. Зводиться споруда, в якій буде магазин і кафе. У Сливках та Слободі вже йде торгівля в нових промислових та продуктових крамницях. Діють фельд-шерсько-акушерські пункти у трьох селах, а комплексно-приймальні пункти надають побутові послуги сучасним колгоспникам, робітникам і службовцям бойківських сіл.
Коли я вертався до Івано-Франківська, то думав ще про одного небилівця— художника Володимира Харченка, який хоч і не народився тут, але живе і творить у цьому селі вже довгі роки. Він часто влаштовує персональні виставки своїх творів, є його картини і в музеях. Картини В. Харченка, на яких воскресає день учорашт ній і увіковічнюється СЬОГОт дення, певно, зацікавили б і нащадків тих перших еміг грантів, що подалися на чужину у пошуках праці та хліба. Тільки від 1891 до 1901 року зі Східної Галичини до Канади й Сполучених Штатів Америки виїхало 78 тисяч українців, і серед них було дуже багато вихідців з Бойківщини, зокрема, з сіл, що поблизу Перегінська, звідки походили Іван Пилипів та Василь Ілиняк.
Степан ПУШИК, письменник.
