Понеділок, 1 липня 1991 р
«ЖИТТЯ І СЛОВО»
СТОРІНКА 7
Мій брат лишив роботу в аптеці. Аптекар вмів читати і п и с а ти по - а н г л і й с ь к и, виписав братові посвідчення,' що був добрим робітником, щоб пустили його до Канади: Тато заставив хату і поле за вексель, щоб позичити гроші на подорож братові до Канади. Братові пощастило^ бо того літа він заробив дещо доларів, вислав додому, щоб тато віддав довг жидові.
Я працював на ротгатці на цісарській дорозі^ — збирав гроші від селян, які їхали до міста через новий міст. Від коня брав З грейцари, за пару — шість, так само і за корови, а свині селяни переносили через міст у мішках, щоб не платити мита.
1912-й рік був неспокійним. Тоді вбили цісарського с ин а Фе рд и нанда на Герцоговині. Почався набір р е к р у т і в д о в і й с ь к а ^ заносилось на війну. їхали до станції вЗалучі біля Снятина.
Вночі я не хотів піерепуска-т и людей чєре з міст безплатно. Вони говорили, що їдуть на війну, сами підносили рогатку і так переїздили на другий бік. Вони погрожували мені вбивством. Я перестрашився і просив брата, щоб взяв мене до Канади. Він вислав шифкарту і, я прибув 21 травня 1913 року до Вінніпегу. Заст а в велике безробіття. Брат записав мене на "екстра-геник" і заплатив одного долара. Тяжко мені було носити сталеві рейки і шпали. Тоді бос сказав мені носити робітникам воду. Деякі робітники вмисно щохвилини кричали: "Давай воду!"і я бігав за свіжою водою. Вони це робили на збитки.
На четвертий місяць роботи робітники застрайкували через поганого кухаря: він не умів варити і не було що їсти. Усіх нас звільнили з роботи, бо тоді ще робітники не мали своєї юнії, щоб стала в їхній обороні.
• У той час почалися жнива біля Свифт Коррент—^а північ від американського кордону. Зразу штукували, потім молотили машиною. Треба було 8 пар коней, щоб довозили снопи до моло-тилки. Але у нас було лише 6 пар коней, тому треба було швидше накидати снопи на віз, щоб не було простоїв молотилки. Працювали від сходу до заходу сонця. Платили по З долари на день. Заробив 120 доларів і повернувся до Вінніпегу. У жовтні віддав братові гроші, а сам не мав чим пережити до весни, то мусив іти до фармера рубати корди за їду і спання. Так я робив аж до весни 1914 року.
Повернувся до Вінніпегу, а тут люди не мають роботи.
не маю ть де спати. Солвейш он армі (Армія спасіння) була милосердна і давала на день трохи супу і кусок хліба, щоб ми могли животіти. Ніде не можна було знайти роботи. Так минуло ціле літо аж до осені.
У серпні вибухла світова війна. У Канаді не було примусов о г о в і й с ька —
Відомий діяч Української соціал-демократичноі партії Іван Гнида з Мон-треалу в концентраційному таборі в містечку Капус-кейсінг (Онтаріо)^ Малкь нок зроблений в останніх днях перебування його в таборі 1920 року. Намалював його Петро Ковалишин. Малюнок був вперше опублікований у журналі /'Новий світ" (січень-лютий 1930 р.), що його видавав Іван Гнида в Монтреалі.
наймали за гроші. Дехто з
хлопців записувався. У
В і нні пегу в і дбувалися
противоєнні мітинги у Квін
театрі на вулиці Джервис і
Мейн. Почалася бійка і
погроми на нас.
Ми щодня виходили на
в улиці демонст р у в а ти.
По мались арештування.
Зібралось нас щось одна
тисяча і вирішили пішки йти
до С получених Ш татів
Америки — 70 миль до
Емерсон. Ми йшли 2 дні.
Ба гато вернулись, б о
нездужали йти далі. Коли нас
прибуло до Емереону
(канадського містечка на
кордоні) щось 500 чоловік, то
тут на нас уже чекала поліція
— Роял Кенейдіан Мавнтед
Поліс. Зігнали нас у якийсь
просторий зал, дали нам
їсти, покривала, щоб ми
мали чим накритися вночі.
Спали покотом на підлозі. Рано нагодували нас
пориджоїл (вівсяною ка-
шою), зігнали на залізличну
станцію,/примістили в
тягарові вагони і відіслали не
д о В і н н і пе гу V але до
Бре ндон у, до ста р о го
Виставочного залу. Н адо/
лині стояли коні, а нас
примістили в горішнііі
частині залу. П риказали
зняти із себе свій одяг і
наділи нанасякісь уніформи.
Позаписували нас. Хто був
молодий, тому казали
вступати до війська, його
відпускали на волю. Хто
відмовлявся, то йому
г о ворили, що будуть тримати його аж до закінчення війни.
Мені казали записатися до війська, але я відмовився, бо не хотів іти на фронт воювати проти свого батька. Тоді Канада воювала проти Австрії, в армії якої було багато українців, наших батьків і братів.
Кожного дня нас ставили в ряди і почитували за нумерами. Я мав нумер 512. Кожному дали мішок і призначили місце, де він має сидіти під час сніданку, обіду і вечері. На сніданок давали квасолю з беконом, кусок білого хліба, чорну каву або чай, на обід картоплю, стю, чай, на вечерю якийсь геш. Лягали спати о 9 годині вечора. Весь час горіло світло. Всюди була велика варта, коли хтось мусив іти надвір по своїй потребі, то й ого супроводив солдат. Щодня нас виганяли на прохід у місто: полонені йііїли серединою дороги, а по боках військо. Нікому не вільно було зігнутися, щоб щось підняти. Були-то люди різних національностей. Постійно до нас добавляли свіжих полонених.
Люди приносили з собою різні книжки і ми вирішили, щоб хтось їх нам читав вголос, бо багато було неписьменних. Обрали комітет, який назвали "Послідне товариство в ярмі". Зразу читали байки, оповідання. Піддали думку, чи недобре було б влаштувати щось таке, як концерт або предстар^'ення. Біда тільки, що не було п'єс для вивчення ролей, тому влаштовували різні розрив-ки.
Прийшло з уряду повідомлення, що хто слабий, то той може просити прислати священика, щоб його висповідав. Прибув греко-католицький священик для сповідання грішників і проведення причастія. Але хтось доніс до влади, що ніби с в я щ е ник г о ворив до полонених, по-українськи і "обстоював" за Австрією. Тоді йому заборонили спо відати полонених, вигнали з табору, що навіть не мав часу причащати висповіданих грішників. Тоді прислали старого французького священика і він запричастив висповіда-них.
Н ас було забага^го у Брендоні, то післали частину у гори до містечка Бснф, недалеко Келі арів, щоб прокладати роботу, товкти каміння: Але там не було спокою, бо сторожа збиткувалась над нами. К оли настав Великодний понеді -лок, то ми не пішли до роботи, казали, що це наше свято. Адміністрація це розцінила як страйк і дала
наказ солдатам силою вигнати нас на роботу. Але ніхто не брав у руки шуфлі або молота, тобто знаряддя, яким прокладали дорогу. І добре зробили, бо тоді військо могло нас перестріляти під претекстом, що ми на нього напали озброєні молотами чи шуфлями. Для постраху військо стріляло в повітря. Так ми стояли до 5 години. Надвечір прибув капітан і сказав кожному взяти поліна дров, якими палили в грубці. Один старший чоловік не хотів цього зробити, то солдат йому пробив багнетом литку, так що пораненого на руках занесли до табору. Лише пізніше дійшло до капітана, щ о украї н ці відзначають своє великоднє свято два дні, але це вже було запізно.
Одної ночі медвідь розірвав загорожу, біля якої ходив дежурний солдат, який подумав, що хтось з нас втікає з табору. Тоді почали нас раптово стягати з ліжка і рахувати, чи всі на місці. Цілу ніч відбувалася стрілянина в ту сторону, де медв ід ь пр оліз ч ер е з загорожу.
У 1916 році у Канаді забракло робочих рук, бо потрібно було виробляти для війська одежу, як також продовольство. Тоді до табору приїздили фармери і
вибирали собі з посеред полонених (інтернованих) робітників, за яких складали запоруку.
Я був щасливий. Один фармер, в якого я працював на жнивах 1913 року, довідався від мого приятеля односельчанина Василя Мартина, де я знаходжуся, прибув до табору і через два місяці вирвав мене з неволі, склавши запоруку, що я буду у нього працювати. Але я мусив щомісяця мельдува-тися (зголошуватися) в Роял Кенейдіан Мавнтед Поліс. Так я виробив до осені і тоді прибув до В і н н і пе гу. Зустрівся у Вінніпегу з Василем Мартином, зайшли до книгарні Олекси ШидлОв-ського, купили часопис. Ми разом заду мал и с та ти членами Товариства ім. Тараса Шевченка. Після війни Василь Мартин виїхав на Радянську Україну до Агрикультурної комуни в Мигаєво. Так відбулася наша розлука. Він десь загинув на Україні.
Я залишився членом укра ї не ьки X робіт нич о -фармерських організацій і буду в них до смерті.
(Примітка. Микола Липка до самої смерті був активним членом Товариства об'єднаних українських канадців і Р обітничого запомогового товариства — помер 14 травня 1989 року. Вічна йому пам'ять!).
інтерв'ю Леоніда Кравчука волинській газеті
В одному із останніх номерів газети «Радянська Волинь», що виходить у Луцьку надруковано відповіді голови Верховної Ради України Леоніда Кравчука на запитання читачів.
Серед запитань було й таке:
—г Про західні області України поширюються різні чутки щодо місцевого екстремізму, націоналізму. Чи насправді є підстави для таких чуток?
Голова Верховної Ради УРСР насамперед сказав, що офіційно сьогодні не існує якогось поділу на східняків і західняків. Не існує і такої проблеми. А щодо поділу, вказав він, то це результат нерозумної пропаганди. З подачі Сталіна після війни прижилася точка зору, що ледве, мовляв, не вся Україна складалась з поліцаїв і бандерівців. Але люди не надавали цьому серйозного значення. Хоча це всіх ображало. Треба цей стереотип розвінчувати, зазначив Леонід Кравчук. Моя недавня поїздка у Львів показала, що тутешні люди хочуть жити і трудитись разом з усім українським народом. Наша мета повинна бути одна —
інтереси всього народу України, не ділити її на східну чи західну. Ми всі рівні перед законом, владою, перед можливостями мови, культури, незалежно від того, хто ми — українці, євреї, поляки.
Цікавилися читачі і щодо майбутнього Ровенської атомної електростанції, розгляду Верховною Радою питання про її закриття. Леонід Кравчук відзначив, що, справді, Полісся перенасичене «мирним» атомом. Але в світі є регіони, де ще є більше атомних станцій, як на Україні. Проте проблема в тому, що технічний рівень АЕС, гарантії їх безпечної роботи у нас значно відста^ ють від світових. Вчені, сказав він, дали довідку, що за останні два роки гарантій-ність безпеки роботи атомних електростанцій у нас підвищилася в тисячу разів. Щодо конкретно Ровенської атомної електростанції, то вчені Москви мають дати точні висновки про перспективу її роботи. А що ж стосується будівництва на Україні нових атомних електростанцій, то про це в найближчий час не може бути й мови.
