ПомвяІлок, 4 квітня 19І66 р.
•ЖИПЯ І СЛОВО**
Сторінка 11
Я в одянї з тих^ що по п'ятдесяти двох роках життя в Канаді рішився поїхати до Радянського Союзу, а головно до свого рідного села на Україні ш відвідини. Там ще живе моя стзр-ша сестра, та й хотів по-дивитися власними очима, я-ка зміна зайшла там за 52 роки.
я не думав, що дозволять мені поїхати на відвідини. Але попробувати можна. На моє велике здивуваіщя я отримав дозвіл відвідати рідне село і побувати в ньому ЗО днів. Але я знав, що побувати ЗО днів у селі буде забагато для мене. Тому я рішився поїхати як турист, щоб оглянути щось більше, як рідне село.
Як довідались мої знайомі, що я задумав їхати як турист, не радили мені цього робити. Звертали мені увагу, що я вже не молодий їхати в таку далеку дорогу. Головно сестра настоювала, щоб я забув за подорож, бо я тоді був під лікарським доглядом. Коли я запитаБся лікаря, що-зін думає про МОЮ подорож, то він відповів з усмішкою: "Яка різниця буде для тебе, де ти помреш — в Канаді, на океані чи там, де ти збираєшся їхати? На океані поховають тебе на самому дні під водою, а на суші — б футів під зем. лею." Як маєш нагоду і охоту їхати — їдь, може ііо-правиш' свій стан здоров'я. Якщо буде щось зле з Г0-. бою, 'то де б ти не бував, — всюди будуть лікарі, які допоможуть тобі". Почувши від лікаря так-у пораду, я рішився поїхати і не звертати уваги на інші поради знайомих і рідних.
При кінці липня 1964 року я виїхав з Вінніпегу до Монтреалу, а звідти кораблем ''Баторій" — до Гдині, а потім поїздом через Варш^ ву і Брест до Москви. Ко-
По п'ятлесяти двох роках на Україні
НІ5ІКИХ нотаток. Для мене Суло досить того, що я побачив. У моїй пам'яті залишилось багато дечого. 1 я Дого ніколи не забуду. Тепер я не жалую, що поїхав, бо я бачив щосі^ такого, чого в других країна побачи^ ти не.можна.
Коли я повернувся з по-* їздки, мене почали розпитувати то про одне, то про друге, я розповідав те, що бачив, нічого не ховіав^ нічого не прикрашував. Але, як мені здається, я не задо-волив усіх. Дехто думав, що я буду все побачене очорню вати, а інші думали, шо я повинен прикрасити свою розповідь. В мене не було на думці робити ні одне, ні друге, я не їхав туди побачити рай на землі. І я був свідомий того, шо не будуть класти мені дивани ііід ноги. Я їхав туди як колміп-ній селянин, як син землі, я їхав туди як канадський українець, як колишній шапо-вий робітник, який витратив свої молоді літа і своє здоров' я у б рудній загазовані й, ковальській робітні, у якііі працював .43 роки. Тепер я вже шостий рік на пенсії. -
* * *
Кілька місяців після мого поіюроту з ^'країни один мій приятель дав мені прочитати брошуру *'По п'ятдесяти шістьох роках на Україні", яку напіїсав Михайло Прокопів у Сполучених Штатах. 11о перечитанні його брошури я написав до нього листа на 5-ох картках паперу ше в місяці червні 1965 року, але і донині не маю від нього відповіді. При кінці листа я написав йому таке:
Я хочу поїхати з вами ще раз на Україну і заплатити вам подорож в обидва боки під умовою:
1) якшо покажете мені я-ке-небудь місто, де жінки
Тома КУЛЬЧИЦЬКИЙ, Вінніпег
ревЗу порозкидане каміїїіга ііемпі~латек 1 сюлинІВу щоби відіючптИу а лі<нія хояять яя сторону^ де лт подобається**,
(Коли там люди ходять на сторону, де їм подобається, то нащо ви, Михайле, взяли звідти грудку землі?);
5) якщо будемо в місті Києвіу то обов'язково вступимо до книгарні на вулиці Хрещатику і купимо собі по одній українській книжиі і по одному журналові,, які там продаються;
6) якшо покажете мені в котрому місті і на якій роботі жінки заробляють по 45 — 40 крб. на місяць. (Можливо, у видавництві, де друкувалась ваша брошура^
церквою, а в місті, у якому він живе, не бачив тих, що просять кврдра на горнятко кави. Безробіття в Сполучених Штатах також виходить, нема, бо там пани такі добрі та милосердні^ що вялла-чзгють допомогу безробітним (безробітні на допомозі^ нібито вже не безробітні). Прокопів не бачив тих безробітних у Сполучених Штатах, що не мають де пере-спатися, які літом сплять по парках, а зимою під будинками. Цього Прокопів не заперечить, бо дуже часто можна бачити знімки з тих, шо сплять по парках чи десь в публічних установах. Він називає їх ледашими і такими,, що не хочуть робити. Багато з них хотіли би робити, але роботи для них нема.
Прокопів міг би піти до
закрався друкарський чор- міської ради в Нью Йорку
і розвідати, * ' ~
раблем по більшій часті їхали поляки на відвідини до носять воду відрами і поли-знайомих. їхали також бол- вають нею вулиці, як пише-
гари, головно жінки, які залишили своїх чоловіків в Ка. наді чи США, а сами подорожують, їхали також ціли-: ми родинами. їхали люди і ДО Радянського Союзу на сталий побут, забравши з собою всі ощадності. Один з них був Стефан Кучоров-ський. Він їхав на стало Б Тернопільську область на Українь Багато їхало тільки до рідних сіл на відвіди-ни, як і я.
Ідучи туристом в Радянський Союз, я не думав, що іиені доведеться писати про свій побут, І я не робив
те на 13-ій сторінці у своїй брошурі;
_ 2) якшо покажете де-нб-будь село, де 80 процентів людей ходять босі (сторінка брошурки 17); -
3) якщо покажете ^ мені той парк в місті чи поза містом, де нема водопроводу, а жінки носять воду відрами і поливають квіти (ст. 49);
4) якщо поїдемо до Ка-" нева на Тарасову могилу і ви там покажете мені той парк, який, як пишете в бро. щурі на 54 сторінці, "занедбаний, брудниДі зігнилі де-
тик 1 замість."на тиждень", вцГішло "на місяць' або чортик повідкидав одинки перед цифрами 35 і 40. Будь, те чесні з собою і скажіть, де той "чортик" захований).
Ви знаєте. Прокопів, що Радянський Союз відвідують щороку тисячі-тисячі туристів. Багаїо з них друкують свої спогади в газетах і журналах, але такого, як ви написали, я ніде не читав. І я певний, шо такого англійські газети не помістили б. То лише ті українські газети, шо загубили честь і іювагу, можуть таке друкувати.
Замовк Мнхаііло Прокопів, не дає мені відповіді, бо знає, шо всього того, шо він написав у брошурі, нічим не докаже.
Пише Прокопів, що об'їхав усю Україну і не чув ук. раїнської мови, тільки російську і російську. Ви забуваєтесь, Михайле, бо на іншому місці (ст. 55) пит.^ шете, шо до вас прилучилися українські люди і співали вам українські пісні. А на 56 сторінці пишете, шо ви зустрічали, українськігх селян над Дніпром, яких не забути вам ніколи. І там же — ^'Підійшов до нас я-кийсь незнаний український чоловік і привітався українською мовою". Виходить, Прокопів пише так, як він цього бажає, щоб так було, а коли забудеться, так зараз його власне шило вилазить з мішка.
Михайлові треба було їха. ти до . Радянського Союзу, щоб побачити жебраків під
скільки МІСТО
виплачує щомісяця для тих "ледащих". Він же і сам знає, що не так-то легко дістати допомогу, поки не розвідають все про людину. А як зачнуть потім переслідувати '*ледашбго", то забере кілька місяців, поки остаточно дадуть йому яку до-помогу.
А шодо жебраків, то їх є кілька родів. Одні жебрають, шоб наїстися, другі жебрають, щоб напитися, а треті на жебрацтві доробляються. 50 років тому, як пригадую, то й в Канаді було таке жебрацтво, як в Європі. Опісія власті заборонили пряме жебрацтво, але доз-, волили жебракам прикрити себе тим, щоб продавали на вулицях шнурівки, газети чи щось інше. Деякі переходячі нічого від жебраків не бра.іи, а так давали їм милостиню. Трап.'іялося, шо жебрак помер і залишив поважну суму грошей, з якої міг мати вигідне життя, а не при. мирати^ з голоду. Траплялися між жебраками такі, шо мали не тисячі, а мільйони доларів. Цього ніхто не заперечить, бо було надруковано в газетах. ■.
Прикро, але треба згадати, що один мій односельчанин зашадив кілька тисяч доларів. Сам^ ходив голодний, обдертий. Близькі, його помагали йому, чим могли: одні давали убрання, другі кликали до себе на обід чй вечерю. Незадовго перед смертю/він опинився у якоїсь "цьотки". Вмираючи,, він підписав їй **вил" на по-,
смертний свій маєток. Документ був підписаний при свідках. Ллє як справа опинилася в суді, то виграли адвокати, а "цьотка" дісталІ кількадесят доларів, на видатки^ зв-язані з аохороно«с
Правда, що той мій од^ носельчаиин не жебрав, але жив і ходив гірше від жебі рака, бо майже з голоду по?-мер, а гроші в банку тримав.
Ще й тепер трапляються старці на пенсії; що ходяп^ голодні і в лахміттях, а гроші до банку складають, або в такі місця, щоб їх ніхто не знайшов. Такі люди нічого на народні цілі на дадуть, бо вони самих себе кривдять.
По-моєму, до жебраків мо. жна зачислити і тих, які ніколи нікому нічого не дадуть, але завжди готові від других взяти навіть і те, з чого ніколи не скристають^
Недавно в одному сторі у Голлівуді притримано артистку, яка "нажебрала" у сторі на $86. Це тоді, коли сама поліція обрахувала, що. в П полярнсі було вартісних речей на приб.тизну суму $14,000. "Бідна" артистка! Суд призначено для неї 2 лютого цього року. Мені здається, шо не один місяць лютий пройде, а судити її не будуть. Бо, в США демократія для міль-ііонерів.
Таких і подібних доказів можна знайти багато. І не треба за ни^т. шукати, тшь-ки переглянути щоденну а-мериканську пресу.
Все це я навів тільки тому, щоб Михайлові Прокопові було ясно, що за жебраками не треба було їхати до Радянського Союзу, бо вони є там, де він проживає, під самим його носом.
* * *
Я є один з тих, шо зо років тому разом з іншими був викинений з робітничого товариства. Належав я, як пише Ф. Бабіенко V.своїх спо* гадах, до другорядного проводу в організації. 1 я е один з тих, шо через ЗО років не належу до ніякого уК' раїнського товариства, як також ^ ті роки не передплачував українських-газег. _
Все ж таки я рішився відвідати Радянський Союз, Ра-^ дянську Україну, рідне село Могильницю, тепер Трудове в Тернопільській ^^ області. Був я у Москві, Ленінграді, Києві, Севастополі, Ялті, а потім ще раз в Севастополі, ще раз в Києві, Тернополі, ■ своєму рідному селі. . (Далі буде)