(Докінчення)
прибувши до Тейлор-тону, я на другий день дістав роботу в шахті: За-вїдуюч] шахтою доручили мені возити конем Бугіл-дя. І платили вже мені; як дорослому — по 2 долари за 10 годин.
Гроші, які я заробив на екстра-генку, вислав матері на заплачення довгу за мою подорож до Канади.
За якийсь час я спровадив до Канади брата Семена. Він теж дістав роботу у шахті. Ми перебували в сестри, працювали і щадили кожний цент. Брат думав заробити грошей, вернутися до рідного краю, накупити поля і там господарити.
Одного разу появився в Тейлортоні український агент від продажу землі — лотів під будову будинків у містах і містечках. Вік доказував, як на тих лотах можна зробити великі гроші і стати багатим. Я повірив на його слова, і купив 2 лоти в Саскечевані, а 2 лоти аж в Британській Колумбії. Заплатив 400, доларів готівкою, а 500 доларів я задовжився за них. Довг опісля сплачував ратами. Та й податок за ці лоти платив. А коли я збувся довгу, то довідався, що ці лоти не мають ніякої вартості, не вартують вони того, щоб за них платити податок. І я зрікся цього "майна**, набутого за допомогою нашого "рідного" агента, втративши понад 900 доларів, на які я тяжко працював.
В ЕДМОНТОНІ
В 1912 році шахта в Тейлортоні перестала працювати. І я став безробітним. В пошуках за новою роботою я поїхав аж до Едмонтону в Алберті. Там працював я ціле літо і сплачував довг за згадані лоти. Жити треба було дуже ощадно, щоб заткати пельку боржникам за-лоти, на яких я мав "доробитися" і стати багатим чоловіком. Мені й на думку не спало, щоб наші люди, ставши агентами, ошукували нас. А коли я на тих лотах поніс тільки втрату, а доробився хтох:ь інший, статечний і побожний, я пригадав свого приятеля Стефана Хмару, який на екстра-генку доводив мені, що коли одні люди стають багатими,   то в той час
бідні стають ще біднішими. Це так, як гра в карти: коли один виграє, інші програють, втрачають свої ощадності.
У ШАХТІ В КАРДИФ
Коли під зиму моя праця в-Едмонтоні закінчилася, я поїхав до Кардиф і там став до праці у вугільній шахті. В тій шахті були кращі умови і більша плата, бо робітники, хоч не всі, були зорганізовані, належали до своєї трейл-юнії. Шахтарі працювали тільки 8 годин денно, а плата .'була більша, як в Тейлортоні за 10 годин праці. Там заробляв я по
2 долари денно, а тут по
3 долари.
Але я ще й в Кардиф сплачував довги за лоти в Саскечевані і Британській Колумбії. Шахта працювала стало, тому я міг посплачувати свої довги і за якийсь час спровадити до . Канади брата Грицька. Йому було 16 років. Грицькові вдалось дістати роботу в готелі і заробляти на своє життя.
У ВОЄННИХ РОКАХ
З вибухом у 1914 році першої світової війни настало в Канаді безробіття, бо багато підприємств і шахтів зістали закриті. Багато шахтарів почали шукати гомстедів. І я прилучився до них. Забрали ми гомстеди в околиці Атабаска, 100 миль на північ від Едмонтону. Опинившись на гомсте-дах, ми вдвох з братом подумали спершу . про яке-небудь помешкання. ПотіхМ ми рубали ліс, спускали воду з мокравин, готуючи цілинну землю для оранки. Працювали ми дуже тяжко. А -коли побачили, що без грошей на цілинній землі дуже тяжко загосподаритися, ми зреклися гомстедів і вернулися до Кардиф.
Шахта в Кардиф ще була закрита, але була надія, що вона невдовзі пічне працювати. Мешкали ми в одного хлопця в ще-ку, а живилися на кредит в одного знайомого стор-ника. Коли шахта почала працювати, ^ ми з братом дістали роботу. Тут наші люди реєструвалися як чужинці і як піддані Австро-Угорщини, з якою Канада була у війні. "Деяких власті забрали до концентраційних таборів. В 1917 році я був уже громадйніїном Канади, але
Василь ДЗЕРИК, Едмонтон
при війську мені не дове-лосігбути.
Восени 1918 року в Канаді бушувала інфлюенца, яку називали іспанкою або флю. Завітала ця епідемія 'і в шахтарські кем-пи в Кардиф. В готелях і приватних шеках лежали хворі люди. Кого не досягнула флю, той обслуговував хворих, а потім і сам лягав. Не було ні лікаря, , ані медсестер (норсів). Хто з хворих умирав у готелі, того виносили до кінської стайні. Тих померлих назбиралося в Стайні 15, заки муніципальні власті поробили заходи, щоб померлих від флю похоронити. Епідемія наводила жах на мешканців Кардиф. Власники готелю теж злякалися і втекли до Едмонтону. В усіх шеках лежали хворі. Були й жертви. Ми втрьох, які мешкали в одному ше-ку, теж хворіли, хоч і не разом. Один одному помагав. Ми почувалися Щасливими, коли остались живими до кінця епідемії.
Якось пройшов той страшний і небезпечний час. Шахтарі, які осталися в живих, повернулись до праці.
СТРАЙК І ЧОРНА ЛІСТА
В 1919 році приїхав до Кардиф юнійний організатор, який мав заступати шахтарів перед компанією, договорюватися з нею в справі заробітної плати і умов праці. Але компанія відмовилася визнати юніш шахтарів. ^ Внаслідок цієї відмови шахтарі вийшли на страйк. Страйк затягнувся і продовжався два місяці. Компанія не поступалася, і шахтарі, хоч-не-хоч, вернулися до праці. Змусили їх економічні обставини.
Страйк був програний. Компанія почала застосовувати дискримінацію до шахтарів, класти їхні імена на чорну лісту. Чиє ім'я було занесене' на чорну лісту, того компанія звільняла з роботи. Тому, що й моє ім'я попало до цього компанійного списку, то і я втратив роботу.
В ДРОМГЕЛЛЕР
Залишаючи Кардиф, я поїхав у шахтарську міс-ціевість Дррмгеллер. І дістав працю у вугільній шахті. Тут комііаїїія виз-
навала юнію, а через те і заробітна плата була вища. Та й умови праці бу« ли кращі. ~
Але в Дромгеллер шахта працювала тільки зи-моюг Це означало: що зимою заробиш, те літом піде на прожиток, нічого не заощадиш на чорну годину.
Роздумавши добре над своїм життям в Канаді, я постановив вернутися до рідного краю. Так само постановив. зробити і один мій товариш.
ПОКИДАЄМО КАНАДУ
Постановивши покинути Канаду і повернутися на рідну землю, ми поробили всі приготування до виїзду. І виїхали. Під час подорожі мали ми багато більше труднощів, як сподівалися, бо після війни >не була ще наладнана транспортація для подорожування.' Тут, то там ми бачили наслідки війни — руїни, зубожілих людей в дрантивих лахміт-тяХі виснажених злиднями, нестатками. Побачивши це все, ми втратили надію, щоб в, рідному краї нам було ліпше, як було в Канаді.
Линемо думками в свої рідні сторони. Як там живуть наші рідні і земляки? Бо від їх життя буде за-лежати до певної міри і наше життя серед них.
В РІДНОМУ СЕЛІ
Моя зустріч з сестрами в рідному селі була дуже приємною. Я ж не бачився з ними 14 років. Моя поява в селі була для них великою несподіванкою.
Потім я довідався від сестер, що хоч Австро-Угорщина розпалася, нема вже цісаря, ні його жандармів, але є польська шляхта із своїми поліцаями і посіпаками, які ще більше гноблять наш народ, як попередні пани. Народ бажає бути вільним, противиться пануванню польської шляхти, а власті арештують більш свідомих людей, саджають до тюрем. Поліцаї шукають по селах за амуніцією.
Я побачив, що зробив помилку, але направити її не міг. Якось воно буде, думаю собі. Польська шляхта на нашій рідній землі не вічна.- Прийде такий час, що її не стане і наш народ буде вільний. Думаючи про краще завтра, я за кілька місяців одружився.
ЗНОВУ в КАНАДІ
Вимріяне краще не приходило, а натомість ішло до гіршого. Поле, яке мені належалося в спадщині від батька, я спродав і ми вдвох з дружиною виїхали до Канади.
Прибули мй до Едмонтону. А за кілька днів у нас народилася дочка. Лишаю дружину і дочку у приятелів в Едмонтоні і їду до Дромгеллер, де став до праці у шахті вугілля. Найняв я хату і спровадив до Дромгеллер дружину з дитиною. Працював я кілька років, але без вигляду на краще життя, бо шахта працює тільки зимою. А тут народилася в нас ще одна дитина — син.
Вертаємось до Едмонтону, купую коло міста 5 акрів землі, корову, кілька курок. Дружина го-сподарить, а я працюю в молочара, приходжу щовечора додому.
Під зиму я знову поїхав до праці в Дромгеллер, а дружину з дітьми залишив на акрах коло Едмонтону до часу, поки знайду хату до вина йму. Але вона не хотіла підождати, залишила на акрах все і приїхала з дітьми до Дромгеллер. Я написав до брата, щоб забрав на свою фарму корову і кури. З цього між мною і дружиною настала незгода. І вона знайшла собі другого чоловіка і виїхала з ним до якогось іншого міста, залишивши мені трирічну дочку і 16-місячного сина.
Нова біда. Діти плачуть за мамою, не дають мені спокою. А тут шахта перестала працювати.
Поїхав я з дітьми до Кардиф і залишив їх у сестриної дочки, а сам подався у пошуках за [Роботою до Крове Нест Пес. Ходив я там від шахти до шахти, а роботи для мене як нема, так нема. А в кишені осталось всього 2 долари на життя.
Вертаюсь до своїх дітей. До Едмонтону їду тя-гаровим поїздом, а з- Ед-монтб'ну до Кардиф іду 20" миль пішки. Заходжу до" сестрінки, а діти мене не впізнають — такий я припорошений вугільним пилом в тягаровому поїзді. Виглядав на африканця. Коли я помився, пригор- ^ нув до себе дітей. Було радісно і одночасно боліло серце, що не можу дати дітям забезпечення, бо (Докінчення на ст. 12)
Я
ш