Понеділок, 24 серпня 1987 р.
«ЖИТТЯ І СЛОВО»
СТОРІНКА 8
монолог ПЕРЕД ПАМ'ЯТТЮ СИНА
Володимир Івасюк... Своєрідний символ української естрадної пісні. Коротким було його життя, але який вагомий внесок зробив митець в культурне надбанняі
"Наш народ дуже обдарований, і його не здивуєш талантом, — писала Софія Ротару. Я сотні разів бачила зі сцени, як люди різного віку і професій загорялися радістю, хвилювалися, коли в залі лунали його пісні, — вони викликали в серцях подив і захват. Пісні Володимира Івасюка ніхто не слухає з байдужістю. Його відразу помітили і запам'ятали.
..."Крило стає крилом тільки під час лету*' — це був афоризм, який він часто повторював. ...Він був надзвичайно скромний і тактовний з людьми;
Творче спілкування з Володимиром івасюком було святом для виконавців його пісень, і я зазнала того свята!"
З доробком митця ми обізнані непогано. Значно менше відомо про те, яким він був у житті, про що мріяв. Думається, читачам цікаво ознайомитися зі спогадами про композитора його батька — Михайла Григоровича Івасюка, написаними спеціально для "Соціалістичної культури" (1987 р.).
ЧЕБРЕЦІ
Слова Дмитра ЛУЦЕНКА
не поспішаючи. Нистбно
Музика Володимира ІВАСЮКА
Ти-ШШ
ІТ 1 [і і
на ~ ших че-каЖ^ і по^ба - чт,
аіуг- ю)м цеі-тірг— лу-го-бі кри - ни-ці, а пай-
ці, чеб-ре-ці, за-пй кбі- ги
■ - т-щ-' Г-іПТ^ г^-ііш^п*»иио ■■ ■■ ■■■—7
Гг І. ПІ ні " ціу чеб-ре-Чі, за-іт ■Уіг,гі,'—-.^т^ г Г ГІ.^Г''РІ
Тихим смутком цвітуть лугові криниці, А. навколо, як море гаряче,—: Чебреці, чебреці, ___ Запашні чебреці. Квіти наших чекань і побачень.
Усміхалися нам, як живі промінці, У задумливі ночі й світання Чебреці, чебреці. Чарівні чебреці.
Квіти нашого щастя й кохання.
Як росинка, сльоза на смаглявій щоці. Зникли в куряві дальні дороги. Чебреці, чебреці, Молоді чебреці,
Квітл першого болю й тривоги.
Все як сон і літа, й ^лугові криниці,
І Любов'ю захмелені руки,-—
Чебреці, - чебреці.
Запашні чебреці.
Квіти нашого смутку й розлуки.
Наша родина мешкала в районному центрі Кіцмані біля середньої школи. Ми з дружиною працювали - вчителями. Поруч зі школою — районний Будинок піонерів та- школярів, до якого сина вабила нездоланна сила. Там діяли різноманітні гуртки, часто відбувалися концерти. Хлопчики й дівчатка вчилися малювати, грати на народних інструментах. Коли вікна нашого будиночка були відчинені, долинав спів піонерського хору, ми чули зауваження його керівника Івана Ла за р ов и ча К о вбл й ка, народного музики-скрипаля, з д і б н о г о с а м о у к а, к о т р и й володів кількома інструментами і ґрунтовними основами теорії музики. Він проводив уроки співу в школі, керував оркестром народних інструментів.
Володя залюбки відвідував репетиції: оркестру. Ще чотирирічному купили йому мандоліну, і він з гордістю йшов до Івана Назаровича, який прилаштовував хлопчину поруч з досвідченими оркестрантами. Старші прихильно ставилися до "вчительської дитини".
Святом було для сина відвідування концертів. Вони часто відбувалися в містечку. По люб ля в і фі л ь ми , осо б лив о м у з и ч н і. Ми вважали це нормальним і охоче брали дітей з собою. Я був вражений увагою, з якою Володя дивився вірменський фільм "Серце співає", де в головній ролі виступав своєрідний співак Артур Айдінян. Хлопчика буквально зачарував його голос. Наступного дня він просив маму, аби пішла з ним ще раз у кіно...
Через кілька років Артур Айдінян приїхав з концертом до Чернівців. Володя підріс, був уже музикантом, але враження від пісень співака запали глибоко в серце. Він загітував рідних поїхати на концерт вірменина. Захопле-"но слухав його; хоч і не приховував розчарування:' артист був уже мало схожий на баченого колись екранного героя.
Дитинство сина проходило біля великого старого саду, повз який дзюркотів потічок; неподалік, буквально в двох сотнях кроків, шумів чарівливий ліс. Вечорами й ранками у саду і лісі заливалися солов'ї. Один птах замовкав на мить, а пісню вже підхоплював інший, потім третій прилучав свій голос... Здавалося, кожна яблуня, груша, слива, тополя мали свого власного співця. Ми широко відчиняли вікна. Діти засинали під солов'їні колискові.
... Якось дочка Галинка прибігла стривожена: