Гіон^ділокг 14 вересня І9в7р.
«ЖИТТЯ 1 СЛОВО»
СТОРІНКА?
ДО т0а-річмя ук^
з істо Василя 0т^^
Село гейби розкололося на двГ половини; одначВ муках рвала своє предковічне корікня й збиралася в світ за очі, а друга цупко трималася шматка рідної землі. Чи є більша Мука, як розлука з рідним краєм? Ті, що готувалися в далеку дорогу, спр^ дівалися, що там, за морем, зароблять грошей і повернуться. Але вже сама думка, що треба на якийсь час розлучитися з рідними і блИзь-; кими, залишити ртчий край, податися на чужину, підко-шувала їх, в'ялила, як спека ' траву. Що чекало їх там, у і канадських преріях, на чужинні? Ніколи священне і найвище почуття батьківщини не загострюється так сильно, як тоді і коли людина змушена покидати рідну землю.
. і .Стефаник бачив тоту еміграцію і в Русові, і в Сте-цевій, і в Трійці... Не міг втримати мужиків на рідній землі, бачив, що мусять з неї тікати... І серце його обливалося кров'ю. У його листах прориваються окремі мотиви пізнішого «Камінно-го хреста».
«... Іван мав трьох синів, а якби роздав помежи них свій грунт, та й він був би заріб-ником тай Його сини. Тай тому загадав іти до Амери-
'::КИ.:/У'-^'::':/'^'::.'у . ■■■^.^■^'.^^■'
ЗІЙЩЛИСЯ ВСІ ТаКІ, ЩО НЄ
хотіли, аби їх діти по чужім полі ноги кололи 1 Як стадо бузьків на млаці вони хотіли відлітати. Рада була страшна така, як ніж гостра, що все життя надвоє морем роз-тинає».
У Кракові, де схрещувалися всі дороги галицьких емігрантів, де кожного дня через вокзал переїжджали сотні тих, які тікали з рідної землі, Стефаник особливо гостро відчував їх біль і муку. Тремтіла душа, як осиковий лист, від тих страшних історій, які йому оповідали емігранти. Серед них і той Іван — герой оповідання Стефа-ника «Камінний хрест».
Знав Стефаник також Степана Дідуха, який був, за словами письменника, «дуже розумним і спокійним та інте-ресувався громадськими справами та перший заклав читальню в Русові...»
Тут, у русівській читальні, молодий студент Стефаник не раз чув прості й щирі слова Дідуха про селянські гаразди, про необхідність усім гним людям гуртувати-
ся для боротьби за краще життя. Відважний був цей Степан Дідух, не боявся ні панів, ні попів, говорив їм правду ввічі. Може тому, що багато натерпівся у своєму житті, особливо в цісарському війську.
Стефаник любив цього хлібороба за його душевну щирість, ліричну вдачу, знав його долю, думав над нею.
— Пане Василю, сказав одного разу Степан Дідух до Стефаника. — Порадьте, що робити? Я вже більше не витримаю. Сини та невістки доїдають мене. їдьмо в ту Канаду, — кажут, та й решта. Ми хочемо ґаздувати. Грунту в нас, як кіт наплакав. Чого нам тут чекати? Жебрацької торби? Що робити? Куди нам у такі світи світенні їхати 'т— наші гони недалекі. Але сини молоді, хочут інакше жити, хоч сяк-так по-людськи. Не хотє бути наймитами та кажут: «Ти наш тато, та й заведи нас до землі, тай дай нам хліба...»
— Землі там багато, то правда, та й рук робочих треба, але — то земля чужа, стулена, а робота на ній буде ще тяжчою, ніж тут, — одказував Стефаник.
; —Ой буду, Василю, бідувати, ой буду тужитиі Але їхати мушу. Може вже й не будемо видітеси, то пращєю-си з Вами, дорогий Василю. Ви все буди такий добрий до людей, і до мене І ; На його добрі очі набігла гірка, солона сльоза.
Стефаник стояв заніміло, мовчки потиснув простягнуту йому тверду мозолясту руку.
—- у Вас рукн золоті. Вони світ годують...
Настав, нарешті, день від'їзду і для Дідуха. Гостей повна хата ще й на подвір'ї. Сумні всі такі, як на похоро-
«їдемо у далекі краї, — сказав на прощання Дідух.
, Залишаємо тут свою стару хату, що розпадеси, стане прахом, бо не буде кому її догляд адти, той горб, що-м його обробив, і що-м го не годен з собов до Канади взє-ти. Прошу вас ґречно, не забудьте за той хрест на горбі, за ту памєтку про нас. Тєжко було той хрест везти аж з Тороденки, а ще трудніше було висадити на той горб. Він тяжкий, той хрест, земля го не скине; хоч би навіть трясласи, то мусит тримати камінь на собі ^ як мене той горб тримав. Хотів-єм тілько памєтки по собі лишити, по своїй кривавій праці, по свому селові, де зріс і вік звікував.
Як будете насвяту неділю поле світити, скропіт і мій хрест святов водицев, при-беріт го квітками».
Не міг далі говорити, спазми схопили його горло — і серце.
Село випроваджувало емі-
грантів.
А за горбом, побілений білим вапном, мовчазно дивився за ними закам'янілий від людського горя камінний хрест. ■■ ї. ■^^/■'■;^■:Л';■• . ..На холодному краківському возкалі, змитому гарячими слізьми матерів і дітей, тут, на межі до нового світу, Стефаник востаннє прощався з Дідухом та його родиною. Ні він їх, ні вони Його більше не побачать...
Тієї ж ночі в ОДНОМУ з краківських будинків всю ніч не згасало світло; Перед очима Стефаника стояли мов живі Його односельці — як підстрелені птахи. Стояли приголомшені своїм горем, ри-
дали сухими без сліз очима, ламали у розлуці чорні спрацьовані руки. Крізь широке вікно йому ввижався на ру-сівському горбі білий камінний хрест Дідуха, хрест емігрантський. - у-':
На світанні, коли благословилося на світ, письменник у гарячковому стані, в тяжких муках почав створювати «Камінний хрест» — свій пам'ятник Степанові Ді-духу, перехрещеному ним на Івана, і всім емігрантам.
...Він, цей Дідух, проходив до нього у снах і мареннях, не давав йому спокою, поки митець жив на світі. «Він дуже не хотів покидати свого камінистого грунту, — згадував 1933 року Стефаник Дідуха, — та діти, невістки і доньки не давали йому жити, і він лиш тому втік до Канади, щоби могти жити дальше. Він дійсно ще Довго
жив у Канаді, але писав мені, що всьо чуже довколо нього і що його ферма йому немила... »^
Немилим було життя Ді-духу на чужині. Не бачив просвітку від роботи. Не здійснилося його бажання повернутися на рідну землю. Тільки фото, надіслане на Україну по його смерті, доносить до нас риси його спо-Хмурюлого від журби обличчя та Щкарубкі, тверді руки.
...Час давно зрівняв із землею скромну могилку Дідуха на цвинтарі «Коло Гри-горців» десь там у альбертій-ській місцевості.
А на Дідуховому горбі, серед розлогих русівських піль, і досі стоїть емігрантський білий камінний хрест —- як пам'ятка минувшини тяжкої.
Федір ПОГРЕБЕННИК.
ТУРИЗМ В МЕКСІЦІ
Понад п'ять мільйонів іноземних туристів побувають цього року в Мексіці. Індустрія туризму приносить країні більш як два мільярди доларів прибутку, що становить три проценти всього валового національного продукту країни. Що ж до матеріальної бази туризму, то в ; Мексіці нині 300 тисяч готельних номерів , 5З міжнародних аеропорти і мережа доріг завдовжки 220 тисяч кілометрів.
ГОДИННИК
з кісток
ПРО ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
власницею є жителька кальтеннордхайма (НДР). Унікальний хронометр виготовив її батько 1914 року. Шестерні, циферблат і навіть ключ для накручування пружини талановитий майстер виготовив з кісток. Годинник точно йде й до сьогодні, його власниця твердить , що досі не скористалася навіть запасними частинами, котрі разом з годинником успадкувала від батька.
ЗАКАЗНИК ДУБРІВСЬКИЙ НА РОВЕНЩИНІ
і»
На території Дубрівсько-го лісництва на Ровенщині створено заказник, який займає 629 гектарів. У центрі його — два мальовничі озера: Біле, площа якого 27 гектарів, і Чорне — удвоє менше. Навкруги ліси й болота. Серед різнотрав'я зустрічаються цикута, світло-жовті ШПрОЦеВІ квіти, рІДг.
кісна реліктова рослина шейхцерія. В заказнику можна натрапити не одне з найбільш рідкісних на рівнинній території України дерев — чорнокору березу. Під охороною держави перебувають насамперед природні ландшафти.
«Надовго запам'ятаються нам відвідини могили і музею великого поета України Тараса Шевченка. Те, як свято бережуть тут ЙОГО пам'ять, вражає» — такий запис у книзі відвідувачів канівського музею-заповідника залишили молоді американці учасники п'ятнадцятого діалогу радянської і американської молоді, Я!шй проходив у Києві. Поїздка до КаНева -—• один із заходів культурної програми, запропонованої гостям. ;
Члени американської делегації — молоді вчені» викладачі , студенти, представники політичних, ділових кіл, діячі культури, журналісти, священнослужителі поклали квіти до могили Тараса Шевченка, побували в лі-тервтурно-меморіальному музеї Великого Кобзаря.
— Про Тараса Шевченка я чула й читала раніше, — говорить студентка Колумбійського університету Мері Ло-ріта, — однак зовсім інше власними очима побачити все, що стосується його життя і творчості. Для мене, як майбутнього викладача літератури, ця екскурсія була надзвичайно корисною і пізнавальною. На могилі я бачила багато квітів.: ліоди-приходять сюди вклонитися своєму національному героєві. Народ, який так зворушливо береже пам'ять про свого поета, заслуговує вели-■ кої поваги. ; / .; У^^'
У Радянському Союзі я вперше, — розповідає Айра Хаймофф» директор консультативної служби Університету Південного Мена, — вперше почув тут і вірші Тараса Шевченка. Вони вразили мене своєю мудрістю, гуманізмом; Під час діалогу ми багато говорили про ви-
ховання, 'освіту Підростаючого покоління. Спілкуючись з радянськими людьми, яз подивом зауважував як багатао читають вони, знають і шанують не лише своїх письменників, а Й письменників інших народів. Все це було мені надзвичайно важ- . ливр дізнатися. Повернув-щись додому я, подбаю про рбзшук перекладів творів ; великого українського поета.
Про Тараса Шевченка раніше я знав дуже мало, — сказав Майкл Кріпон, консультант організації «Фонд Карнегі за міжнародний мир» з Вашингтона. — У музеї дізнався, яким був він обдарованим поетом, талановитим художником, мужньою, сміливою людиною. Сьогодні всім нам треба якомога більше поезії, яка б витіснила з нашої свідомості ядерну ^брою. (РАТАУ).
МУЗЕЙ ПРОСТО НЕБА — УЛЮБЛЕНЕ МІСЦЕ БІДПОЧИНКУ ЧЕРНІВЧАН
Чернівецькому музею народної архітектури та побуту не виповнилося ще й року, та він уже став улюбленим місцем відпочинку чернівчан.
У вихідні й святкові дні мальовничі схили на околиці міста, де розташувався музей просто неба, стають місцем проведення масових фольклорно-етнічних свят, у їх програмі —• виступи самодіяльних артистів, ярмарки і виставки-продажі народних майстрів з усієї Буковини. Місцеві кулінари пропонують чернівчанам і гостям обласного центру широкий вибір буковинських страв.
Як стоіі^і» Ваша імрвд-плата иа "Життя І слово**?