Понеділок, 12 жовтня 1970 р
"ЖИТТЯ І СЛОВО"
Сторінка II
Павло ПОПОВИЧ
з багатьох
^ (Продовження)
Пароплав, яким емігрували Іван Березини та Іль-ко Зозуля, прибув до порту в Ґаліфаксі 10 серпня 1927 року. Разом вони вступили на канадську землю. Іван не відставав від Ілька і разом з ним у поїзд сів. Ілько запримітив не, з чого був дуже радий. За короткий час подорожі через океан хлопці стали добрими приятелями.
Три дні поїзд вигойду-вався на всі боки і віз емігрантів у Західну Канаду. Наші знайомі примостилися на одній лавці і все мали щось говорити: то ділилися враженнями від коаєвидів, то обмінювалися думками. І їжу ділили, яку купували на станціях.
Іван, володіючи англійською мовон5, ставав у пригоді всім емігрантам у поїзді. Але Канади він не знав, як і всі ті, що думати знайттт в ній свою долю.
— Шо ж ти думаєш про Каналу? — запитував Іван свого друга Ілька.
— Думаю те що Еилжу, — відповілав-той. ..— Дивимося весь час нашої подорожі на непроходимі ліси, на скелясті гори, якісь червоні піски й дзеркальні озера, на маленькі хатини, що притулились до лісу чи до скелі.
— Мене непокоїть, Іль^ цу^ — признається Іван, — що тут сама цілина. А де ж ті простори пшеничні, так розхвалені по цілій Європі? € маленькі містечка, які минаємо, але це не те, за чим ми ідемо на цю заокеанську землю.
— Не падай духом, — потішав друга Ілько, а також інших емігрантів, які згуртувалися біля їх лавки, бо всім хотілося, щоб хтось їх чим-будь потішив, розвіяв тугу, яка я-лила душу. — Поживемо, то й побачимо, як воно тут людям живеться. Та й не пропадемо, коли інші живуть.
— Лиш би нужди та горя не зазнали тут, — втрутився в розмову один з гурту. — я вже досить мав того в рідному селі.
— Кажу ж вам, не падайте духом, — розважав усіх Зозуля. — Не перші ми сюди попали. Тисячі кожного року їдуть сюди і якось живуть. Геть журбу на ліси та й на гори!
— Ай справді, хлопці! Що це ми на похорон їде-
мо? — жартував Корінець, якого всі любили за веселу вдачу. — Давайте ісра-ще співати. Починай, Василю, нехай Канада почує українську пісню від нових емігрантів-заробітчан. Сідай, Зозуле, на свого близького друга Березу чи як ти там його називаєш, і починай кувати, скільки я ще літ проживу.
Гурт, як не той став. Усі я кось у см іхнул ис я, по весе-лішали. І журба, яка налягала на душу, покинула їх. І пісня зринула. Почав Василь, а гурт його підтримав:
Гей, нуте, хлопці,
славні молодці, . Чом ви смутні, невеселі? Хіба в шинкарки
мало горілки, Пива і меду не стало?
Бракувало ще пива і меду до пісні. Але й без цього розвіявся сум. Щоб підтримати веселий настрій, Корінець роздобув веселу коломийку із свогс арсеналу:
Ой коби я козу мав, Я би не журився, Я би козу видоїв, Молока напився,
Коби-то я козу мав. Козу пелехату. То би її надоїв. Викинув на хату.
— Ой як гарно! — хвалив Кирило. — Давай, Дмитре, ще такої.
— Еге, "ще такої*', — передразнював Корінець. — Тобі, як мед, то й ложкою.
Хтось запропонував звеличати на канадській землі пісню "Верховино, світку ти наш". І, не чекаючи згоди, почав першим тенором, а товариші дружно підтримали його. Виводили голосами, як вправлений гурт співаків на сільському майдані, ^ Поїзд мчав на захід і віз туди з емігрантами крилату у^країнську пісню.
По дорозі багато емігрантів залишалися в схід- _ них провінціях, бо тут мали своїх знайомих. Більшість після трьох діб їзди прибули до Вінніпегу.
Іван та Ілько у Вінніпегу не розлучалися. Вони були щирими друзями, їли, як кажуть, з одної миски. Ілько бачив в Івані бувалого і обізнаного друга. Адже Іван побував у кількох країнах, був, як ка->куть,' на возі і під возом,
розумів кілька мов, мав уже деякий досвід в пошуках за працею і помешканням. І взагалі міг кра-^ ще орієнтуватися^в чужій країні, як інші емігранти.
Кілька днів друзі розглядали місто. Ілько нетерпляче очікував виїзду до роботи на жнива. Іван радив не поспішати: краще розвідати і вибрати таке місце, де можна більше заробити, бо є різні місця, багатші і бідніші фарме-ри. Ілько погоджувався з аргументами Івана, але нетерплячка- покидала його, бо в рідному селі чекає на його заробіток жінка й дитина. До того ж довг за подорож треба віддавати. ,
Іван вперше довідався, що його друг Ілько одружений. І вповні зрозумів його, чому він наполягає, щоб якнайскорше виїхати до роботи. Не кажучи більше ні слова Ількові про роботу, він розіїіукап біржу праці і розвідав там все, що мало допомогти його другові. На другий день вони виїхали до Са-сксчевапу і невдовзі стали до праці в багатого фар-мера біля американської границі в околиці містечка Пленті.
Праця на жнивах для Івана й Ілька пройшла добре. Правда, працювали тяжко, але зате заробили. Іван наполягав на Ілька. щоб вислав гроші на сплату довгу і дещо дружині на прожиток. Ілько опирався, доводив, що це неможливо під зиму, хоч іза-дів думкою, щоб так сталося. Але як жити без грошей?
— Роби, як кажуть! — настоював Іван. — Я поки що не зв'язаний з сімей-. ним життям; то з охотою допоможу тобі.
Знав Ілько, що спорити з Іваном — безнадійна справа, то й погодився на його пропозицію. Приїхавши до міста, він ви-слав'Тіо рідного.краю майже все, що заробив.-З одного боку був задоволений, а з другого —. непокоїла його думка, що.ро-боти, за якою шукав кожного дня, не мож^а дістати. Хоч би яка-небудь трапилася робота. Не приїхав він до Канади сидіти та ще в місті, де за все треба платити.
Іван, як міг, так заспокоював Ілька. В місті він
перевідав, що роботу в зимі для таких емігрантів, як він з Ільком, можна дістати тільки в лісі, де платять тридцять, а найбільше сорок доларів місячно.
Від давніших емігрантів Іван довідався, що тут для чужинців застосовують дискримінацію, наймають їх до найтяжчих і найбру-дніших робіт, а платять найменше. Цього він Ількові не переказував, щоб не засмутити його ще більше. Своїм добрим другом він більше журився, як самий собою.
Кожного ранку друзі, вставали і виходили в місто, щоб не пропустити найменшої нагоди стати десь на роботу. Шукали роботи всюди, заходили до пул-оумів7~^де гуртувалися робітники і гоали в більярд, а найбільше вистоювали на біржі поаці.
Вневдовзі їм пощастило, записатися на роботу до лісу в околицях Форт. Фпенсес. Ухали поїздом з міста просто в ліси. Потім около сопок миль добирались кіпт>мі! до одного контрлктопл. якого робіт-ник'и, піо в нього вжг^ ппа-Иіоппли. ип.-чііпяли найбіль-шилт визискувачем.
Чогось гіппіого. . як в того котпактора; годі було сподіватися. Тут, як казав Іван, "вимріяна нами Канада починає показувати нам свої ніжки та ріжки". Робота визначувалася, скільки хто має за день виконати. Щоб виконати норму, треба було дуже спішитися. Це виснажувало сили робітників. В кемпі перебувало сорок і більше чоловік. Від смо-родів з різних випарів тяжко було дихати. Два огрі-вачі давали звечора воню-че тепло, аж в носі крутило, а вночі вигасали, і відпочиваючі робітники пе-ремерзалтт на ліжках, бо крізь шпари в стінах видно було зорі на небі. ,ч
Пожива в контрактора була погана. По.7іудйнок прийшлось брати з собою до ліса, бо вертатися до кемпи було п'ять до сім миль. "^Тут все замерзало. Коли температура падала навіть до 40Традусів нижче зе_ра, то й, тоді треба було виходити на роботу.
Зима випала досить строга. Багато робітників повідморожували то ноги, то руки. Декого і до госпіталю треба було відправити.
— Витримаєм до кінця сезону, чи; ні? — запитував Ілько свого друга.Івана.— Добудем до кінця! то заробимо по 10 дола-
рів більше за кожний мі-^ сяць.
Іван зрозумів, що цих 10 доларів для Ілька мав велике значення. Тому не пропонував йому залишати роботи.
— Потерпи, душечко, спасенна будеш, — розважав він Ілька. Ради друга він тримався бадьоро і йо го піддержував на дусі.
Під весну морози звільнили, зате було мокро. А це іноді більше дошкуляло, як лютий мороз.
з настанням весни закінчився в лісі сезон, і наші друзі отримали тяжко зароблену плату. Скоро о-пинилися у Вінніпегу. 1 знову були разом на одній квартирі. Покупалися, перебралися, відпочили.
Ілько отримав листа від дружини. Пише йому, що має нагоду купити добре поле, коби тільки гроші були.
— Що ти думаєш на таке? — питає Ілько свого друга Івана,
— Посилай гроші, — радить той. — Хай купує по-леТ Адже ж ти тому і приїхав до Канали, щоб по-ліппіити долю своєї сім'ї.
Та-й Іван приїхав до Канали,- щоб поліпшити тут свою долю. Проте допомагав Ількові, р усьому радив його, а своє відкладав на пізніше. Ілько слухав доброї ради і посилав дружині гроші.
Друзі знову шукають роботи. І знову Іван виручає Ілька, допомагає йому грішми, бо той майже всі зароблені гроші, вислав на закупно поля в і>ід-ному селі. Робота трапилась їм на екстра генку.
По кількох днях роботи на екстра генку Ілько поставив запитання Іванові:
— Чи ти, - братику, зауважив, які тут крики, лайки і брудні назви та прозви зі сторони форма-нів? А якщо зауважив, то чи не дивує тебе ця їхня поведінка?
-г- Тут, Ільку, все на своїм місці, — відповів Іван. — Це такий зразок культури в тих людей. Виходить, вони потрібні для тих, хто їх наймає,_ щоб криком і лайкою витиснули з робітника якнайбільше зиску.
— Але ж це нагадує панщину з її гайдуками, про яку розказував мені мій дід. Чи не так, Іване?
— Так, Ільку. Але це нова панщина, до якої ти сам пхаєшся. Долар тут всьому пан. За\^ нього люди у воду і вогонь ідуть, щоб його дістати.
(Далі буде) ^