Понеділок, 16 мсовтня 1972 !>.
Сторінка %
N \ \ \ ч ч ч ч ч ч ч ч ч ч ч ч ч ч ч ч ч ч ч ч ч ч ч ч ч ч ч ч ч ч ч ч ч ч ч
чч'ч'ч'ч'ч ч'ч ч ч ч ч ч ч"ч ч ч ч ч ч ч ч ч ч ч ч ч у у;,
РОЗПОВІДАЄ АННА КРЕНЦ — ВІННІПЕГ
Походжу я з Волині. Народиласй 1906 року. Моє дівоче прізви** шо — Курилюк. Мій батько мав дуже маленький наділ землі. Крім мене найстаршо? в сім'ї було два брати. Батько був солдатом царсько? армії під час японської війни.
У 19І4_році, під час першої світово? війни, батько був мобілізований в царську армію І висланий на фронт. Моя мама з трьома ма-і^олітнімй дітьми зазнала великого горя в чужій хаті. В 1915 році при відступі російської армії наша сім'я з іншими селянами евакуювалася в глиб Росії.
^\и своїх коней не мали. Наш дід Гнат (по батькові) забрав де-
АННА КРЕНЦ
яку^іашу одежу на свою фіру і також евакуювався з своєю родиною. Мама несла найменшого брата Гарасима на руках, яз меншим б|^а-том Іваном, вчепившись за мамину спідницю; йшла на схід;
Ми відбилися від дідової фірн тільки в тій одежі, що була на мас. Люди йшли пішки, їхали возами, навантаженими збіжжям. По довшій дорозі коні стали приставати лід тягарем;
юди розрізували мішки з збіжжям і зменшували вагу. Дехто гнав перед собою худобу. Люди втомлювались, ви-нажувались, навіть вмирали. Моя мама була така перемучена, що зійшла з нами з дороги, сіла перепочити. Всі ми засну-и від втоми.
Наша сім'я лопала в село Іжевське,
паського повіту, Разянської губерні. Ми
ам прожили сім років. Я, як найстар-
а в сім'ї, працювала у багатих селян,
об допомогти мамі прогодувати мо*
одших дітей. У тому ж самому селі я
рй зими ходила до школи.
Ми жили недалеко кооперативу, дного разу привезли нафту, цукор, тканини і інші товари для потреб еляи перед святами. Тоді було немало шкідників революції і вони обили молодій радянській владі шкоду. Хтось вночі запалив кропе-атив. Ми повибігали з хати в тому, в чоіму були. Ранком, о 9 годину прийшли буржуазні найманці до урядової гміни і постріляли 5 служ-овців-комуністів. Витягли їх на Червону вулицю і там трупи лежа-и до самого вечора не дали рідним забрати їх. Вечером,^ о Є годині, їх забрали і закопали на коров'ячому кладбищі. Там вони були п'ять днів. Коли приїхали бійці з старшинами Червоної армії з повітового містечка Спаского, заставили погребників їх відкопати. Похоронили їх з великими почестями. Мені це дуже запам'яталося, бо и, школярі, ішли в похоронному поході.
Почерез Міжнародну організацію "Червоний хрест" мама почала шукати батька. Він; будучи, на фронті, попав у німецький полоне В Німеччині пробув три роки і повернувся на "Волинь у рідне село.і Він довідався, де ми були, старався дібратися до нас у 1919 році. По дорозі серйозно захворів і змушений був повернутися в рідне село. Мама також постановила повернутися додому. Ми виїхали на Волинь 1922 року. Коли повернулися, то не мали ніяких засобів до життя, бо село, яке знаходилось у фронтовій полосі, було цілком знищене. Не було ні хати, ні хліба, тому я і мої брати змушені були піти в найми до багатих селян в інші села. Батько з матірю перебивались сами, як тільки могли. Ми, діти, не могли їм допомогти в той час, бо сами працювали тільки за харч.
Волинь була окупована панською Польщею. Уряд розміщував на землях поміщиків, які після війни не вернулися на свої маєтки/ погд^ьких: осадниківт Селянам приходилось у них працювати за мі-зе}*ч|^ плату. Були такі, що не хотіли людям виплатити того мізерного заробтку, який їм належався.
Селянська молодь почала орга>(іізуватись до боротьби проти не-справедлі!<вості польських і українських панів. Я вступила в**Сель-роб** в 19^7 році і^^^^б участь. Організація прово-
дила роботу різними способами. Влаштовувала представлення, про-І5и якого відбувалися по черзі, в різних селах. Мені також доводилось брати участь в представленнях. Часто поліція розганяла людей з представлень.
Нам доводилось вночі розліплювати оголошення І роздавати летючки по селах під час виборів до польського сейму.
Навесні 1930 року я виїхала до Канади. В тому самому році од-
ружилася з Юрієм Кренцом у Саскахуні вихідцем з того ж самого села. Він уже належав до Товариства Український Робітничо-Фар-мерський Дім. ^
У 1930-х роках доводилось переживати велике безробіття. Потрібно було боротись за кусок хліба і молоко для дітей. В 1933 році чоловіки і жінки зібрались колб місі^кої ради у сильний мороз. Ми були з дітьми. Гііслали делегацію до місько? управи від без|Зобітних з домаганням дати більше молока для дітей. Домагались також праці для чоловіків. В складі делегації безробітних від наших організацій була тсіваришка А. Пашка. Шеф поліції прийшов і запитав: хто є Пашка? Тоді взяли товаришку Пашку і тягнули в ганебний Жорстокий спосіб по сходах з другого поверху. Тієї боротьби я не забуду до кінця свого життя.
Хоч тоді у Канаді гараздів не було, ми пам'ятали про своїх^ братів і сестер на рідній землі — про політичних в'язнів, ,щр томились у Березі Картузькій, в тюрмах Луцька, Дубна, "Брігідках". Тоді, в 1931 році, було створено Товариство допомоги визвольному рухові на Західній Україні. Воно проіснувало до вересня 1939 року. Чоловік і я належали до тієї організації і брали в ній активну участь.
Коли проводилась війна проти фашизму в Іспанії, то в Саскатуні був сформований комітет допомоги Іспанії, в якому потрібно було докласти багато старань, щоб допомогти іспанському народові.
Я була довгі роки членом шкільних комітетів при Українських Робітничих Домах у Саскатуні і Вінніпегу. Доводилось виконувати всяку роботу в організації: ходити до хору, грати представлення, які часто ставились тоді в УРД. *
Ми мали маленькі діти, не було з ким їх оставити вдома, тому брали з собою. Пригадую, що біля УРД у Саскатуні стояли візочки так, як коло якоїсь клініки.
У кризу більшість людей жили дуже скромно. Мешкали по дві фамілії в одній хатинці, щоб дешевше обходилось. Ми мешкали з родиною Зельчуків. Вони тепер живуть коло Торонто. Спали з ди-тиноюі на підлозі, або зсували столи, на які лягали, бо треба було відступити своє місце для людей з організації, які переїжджали з сходу на захід, або з заходу на схід. Треба було якось пристосовуватись.
З початком 1942 року мій чоловік був обраний крайовим секретарем Робітничого Запомогового Товариства. Ми переїхали з Торонто до Вінніпегу. Тут треба було увійти в організаційне життя. Я є членкинею РЗТ, була в заряді, тепер в окружкомі. Належу до заряду Жіночого відділу ТОУК. Належала до мистецького комітету, до хору, грала представлення.
Багато разів мені приходилось брати участь у демонстраціях проти війни. На 12 квітня 1962 року був зорганізований похід за заборону ядерної зброї: 9 миль на захід від центру міста. Я і мій чоловік брали участь в тім поході. В 1960 році сформувалась організація "Голос жінок", яка щороку влаштовує в "День матері" в центрі міста 24-годинну демонстрацію за мир. Я також присвятила багате годин в тій демонстрації.
Незабутнє для мене останеться, як ми були з чоловіком на Всесвітньому конгресі за загальне роззброєння у липні 1962 року в Москві. Це був дійсно здвиг борців за мир і дружбу в світі.
Прийшов 1969 рік. Він був для мене дуЖе тяжкий. В тім році 24 березня, під час XXIII конвенції РЗТ. мій чоловік Юрій Кренц, ви-голошуючи промову, раптово помер. Його смерть була несподівана. Восени того ж року я втратила свою маму. В пам'яті залишились її слова, коли я їхала до Канади, які вона проспівала: "Тече вода із-за гаю, та попід горою, як поїдеш, моя доню в чужину, що буде з гобою, як останешся сама".
Важко мені. Я все пам'ятаю мамині слова.і Вона мені не радила іхати в чужу сторону.
Після смерті чоловіка мені прийшлося взяти обов'язок голови Товариства культурного зв'язку з Україною, котрого він був головою до кінця, свого життя.
Мистецький колектив рішив грати "Ой, не ходи Грицю" на 28 лютого 1972 року у Вінніпегу. Мені доручили роль Степаниди. Я майже три роки не була на сцені, на якій помер мій чоловік. Коли ми мали пробу на сцені, то я глянула на це місце, де упав мій чоловік, то не могла стримати сліз.
Жіночі долі! Скільки у тих жінок було перехресних доріг, гір. коти у житті, пролятих сліз і недоспаних ночей. Минули наші роки І з вітром відгули.
