Понеділок, 16 грудня 1974 р.
'лсиття І слово
Сторінка 7
Фішер Бренч, Ман. — ІЇІаш>шіа Редакціє "'Життя і Слова"! З приваду 75-річчя з дня мого народження жертвую $75 «а пресовий фонд "ЖіС" Гроші посилаю разом із €іюгаіа;аіШі з мого життя^ які; якщо можливо, прошу помістити ІЗ газеїі. Пробігло 75 років, і нагадується минуле, яке за карбувалося в пам'яті. От я подумав викласти це на папір і післати до нашої газети.
♦ • *
Мої родичі, дві старші сестріа і я, ішнзта 8 рок^, а брат 5 років, залишили рідну українську землю яка в той час була лід австрійським пануванням.
3 нами їхав мамин брат^ а мій вуйко Іван Гусак — самий без родини.
В порті Антверпен ми
4 е кали кільканадцять -днів на шифу. За той час
хтось нас обікрав — забрав усі речі, які родичі мали. До Канади їхали ми тягаровотп шифою. Деякі слабували.
В Канаді опинились ми у Вінніпегу. А звідси поїхали з іншими роди нами до Тюлона. За тими родинами мав хтось приїхати волами з Четфілд. Але з якоїсь причини не приїхав на чає. Чекали вони кіш.ка днів і ріши ли найняти когось, щоб завіз їх до Попларфілд. Замовили тюлинського агента. Той зробив об-ншрну баксу на возі на всі пакунки, а люди мали ііті пішки. Запріг чотири коні до воза і рушив у Дорогу. їхав сім миль та й застряг у болоті. Комарі докучають, діти плачуть, а жінки проклинають свою долю, кажуть: за таким добром не треба було їшти до Канади. Тоді чоловіки порадилися, щоб вернутися до Тк> їіона, купити воли і воза, хто иае гротпі, і самим продовжати подорож на поселення. Жінки з діть^ ми яишилися у лісі. Від комарів не могли обігна-
Так пройшло пару днів. Ті, що мали приїхати по них, нарешті)Ітргахали і застали жінок і дітей у лісі, які плакали. Від них вони довідалися, що їхні *іоловіки поїхали до Тю-лона купувати воли і вози, щоб могли їхати далі. Фірмани заспокоїли ЇХг що все буде добре. "Ва-щим чоловіт^м, — сказа' Ли вони, — допоможемо
Спогади з років мого життя
у 75 років з дня мого народження жертвую $75 на пресфонд ''ЖіС
в купівлі і вернемося разом з шояи. А ви тимча-
чх>м рюбіть вогниша і відганяйте ними комарів". Зл яктсь час чсшсжіки
-вернулися з Тюлона з во-лтами і возами. Мої-.тато купили воли з возом і корову. Взяли на віз одну ро]іа?шу, а ішні брали тих, що не мали чим їхати-
Приїхали ми разом до Попларфілд. Дорога була доюа і тяжса. Треба було минати багна і час віл часу пошюаіи волів. Ті жінки^ що мали молоко, пекли в дорозі коржі. Подорож іривала кілька надцять днів.
Наша родина і ще одна родина замешкали у Тор-бяка. Другі поселенці забрали по одній, по дві родині. За якийсь час чоло-віки оглянули гомстеди і були з них задоволені, що був на них ліс. Скоренько подалися всі до Вінніпегу, позабирали гомстеди для поселення. Була всім велика радість, що гомстеди мали по 160 акрів. Почали будувати хати. Мої тато мали поміч від вуйка Гусака. Хату поставили на дві кімнати. В цій хаті замешкала з нами ще одна родина. Через три роки в нашій хаті жило як не дві, то три родини, бо приїжджали нові люди.
Одного разу чоловіки пішли на роботу, а жінки лишилися вдома. Одна Молода жінка була вагітна/ Вона крилася з цим. пішла за хату і там народила дитину.
Незадовго повернувся з роботи вуйко Гусак. Такий був опухлий, що мама не зразу впізнала його. Прюлежав один місяць. Мама лікували його зіллям. Коли йому по легшало, вернувся на рі дну землю. Але на другий рік приїхав до Канади з родиното.
Тато почали орати землю. Воли були сильні і шпаркі. Мама вели волів, а тато тримали плуга за чепиги. Коли плуг почав заглиблюватись у землю-то натрапив на камінь, але воли не пристали. Плуг з одного каменя вдарився об другий, перевернувся, тато впали, а мама не могли втррімати волів так вони шпарко йшли, почувши полегшу*
Тато кричать на маму, чому волів не тримають в руках, а мама з цього всього в плач. Тато пробували далі орати, але нічого з цього не вийшло через каміння. І перестали трудитись, коли переконались, що цього гом-стеду не годен орати.
Стефан Обельніцький
Перечули тато, що далі на північ є кращі гомстеди. Пішли вони туди ' і знайшли ковттй гомстед в околиці Фішер Бренч Восени перетягЕїули туди комору розміром 12X16 футів; а навесні перейшли на нову землю, на якій у маленькій хаті часом перебувало дві-три родини.
Маючи 14 років, я їздив з татом до Тю лон різати корди. Так через дві зими. Зарібку такого не було, бо треба було нарізати і завезти три милі сирюго спруеу і отримати тоді $2 за корд- А ліс був дуже бІДНЇіЙ.
1914 року контрактор будував треку до Фііпер Бренч. Дістав я у нього роботу. Плата була мала. Попрацював до жшів. їхалт' тоді мої перві бра ти праці на жнивах, то і я поїхав з нилш. Мав я тоді 15 років. Тато мені казали: ти ще замолодий до такої роботи. Але я себе поч^^вав досить сильшім. Пішли ми піпїЛ ки до Арборг, щоб звідти / поїхати іюїздом до Саске-чевану. Дістав я роботу в одного фармера. Він б^^ малого росту, але коли складав снопи, то так спішив, що аж бігав. І я почав так само бігпти, бо ^ думав, що так треба. Цей фармер мене полюбив. В перших днях праці я думав, що не витримаю вистояти в такому поспіху. Але по 5гкомусь часі при-
вик. Коли скінчилася робота, фармер порекомен дував мене другому фар-мерові. І я вже працюю в другого. ї так само бі гаю. Там працювали два англійці. Вони мені звер пули увагу7^ щоб я скла дав снопи без біганини, бо біганина призведе мене до великої перевтоми Робота і так нелегка.
По якомусь часі пер-тий фармер запропону вав мені перейти до нього до праці коло молотил-ки, по $3 на день. Я погодився. Але і той другий фарлтер запропонував мені залипіитися в нього коло молотилки. І дає мені $30 на місяць. Я відмовився . Тоді він загрозив, що не заплатить мені за ті дні, що я в нтзОго пратпо-взв коло скгт-,-їді^ня снопів. Але ті два англійські робітники ттпист\тгили до нього і сказали йому до ст^ть гостро, що він не має ппаяа сил^'^ваттт когось працтопаттт V нього заггівзармо. Побачивттпі постанов\^ робітників, він вже не міг виконати своєї погро^ї. Т заплатгів мені за мою роботу.
Попав я ще й до третього фармера до праці Працюю коло молочення від 6-ої години ранку до 11-ої вночі. І нема в нього ніякої перекуски, а тим самим і передишки в роботі. Обід і вечеря в нього були дуже скупі, всього було замало, а цукру зовсім не бугго на столі. Платив по $3 за 16-годинний день праці Працював я у голоді, але вистояв 25 ДНІВ- на такій роботі.
Третього року я вже з весни іду шукати роботи. Було нас 6 хлоїщів. Попг-тар з Кодленд порадив нам, щоб ші взяли з собою листи з печатками, які він нам напише, бо це був воєнний час, 1916 рік. Без документів небезпечно пускатися далеко в дорог^^ Поїхали ми д о В інн і пегу і записа л ис я до праці на док-ярді в Порт Артурі. Праця така, що коли прийде ши-фа, то треба працювати до 12 години ночі. А часом і вдень нема роботи. Одного вечора вертаємо^ ся з роботи утомлені, голодні . Дивимося, а коло банкгавзу стоять гуртом
робітники. Довідуємося, що солдати щювіримоть в кожного документи. Прийшла черга і на нас. Ми показали листи від поштаря. Солдати листи від нас забрали. Один мав громадянські папери. Вони і їх від нього забрали. Назбирали отак 20 хлон-ців — і до корту нас. Навіть не дали нам води напитися. Другого дня о 4-ій годині пополу.Е^ні за судили нас заплатити по $ 16 кари. Ми не мали гро шей, то поліція пішла з нами на. док-ярду і домоглася від секретаря, аби відтягнув з нашої платні по $16 і вислав до .корту. Так нас трактували.
1919 року я був на роботі. Пізно восени дістаю листа від родичів, щоб їхати додому, бо брат мій дуже слабий. Коли приїхав додому, довідався, що брат орав кіньми, плуг зачепив за камінь, а чепига ударила його в груди, у саме серце. Дру того дня забрали його до Вінніпегу, де лікар узяв ексрей і сказав, що уже запізно, нема ніякої ради. Незадовго брат помер у 17 років життя.
Коли збудували треку до Фішер Бренч, гомстед-ники почали возити до містечка корди і гайзи. Обмінювали в сторника за товар. А хто вимагав готівку, від того сторник відтягав 20 або ЗО центів від долара. Було тоді дуже тяжко на гроші. Тож треба бу-го погодитися на умови сторника.
Одного року зимою приїхав у нашу околицю чоловік, який почав скуповувати корди за готівку. Сторники не злюбили цього. І одного вечора напали на нього хулігани й так його побили, 'що він незад^ о помер у госпі талі у Вінніпегу.
Одної зими нас чотирьох затягнули у ліс будинок розміром 10X12 футів і почали різати корди. Одного вечора ми зговорилися, чи не можна в нас організувати ко > оперативний стор. Я був наймолодший мілс ними. Всі старші казали, що-це річ неможлива, бо у Фішер Бренч вже був чартер на кооперативу, якттн дістали люди не такі про сті, '^п, але учені, зіле коли прийшло до діла, то не почали його. Стефан ОБЕЛЬНІЦЬКИЙ. (Кінець буде)